У кожному місті ми зустрічаємо їх. На вокзалах, ринках, у метро та підземних переходах, біля монастирів та магазинів, у парках та просто на вулиці… Жебраки – хто вони? За що їм така доля? Адже і в них колись була рідна домівка, сім`я, робота. Чому ж тепер ці нещасні залишилися зовсім самі? З цікавості та через співчуття вирішила поспілкуватися з такими громадянами Вінниці.

Антоніна Сергіївна, 73 роки:

- Колись мала сім`ю, чоловік помер у 1987 році, діти давно живуть своїм життям, забули про мене. А кому я така потрібна, якщо вже ні на що не годна? Робити уже нічого не можу. Спочатку працювала на вокзалі двірником, а тепер уже нічого не залишається, крім того, як просити на вулиці. Я вже й звикла; буває, хтось змилується, кине кілька монет чи хліба дасть – так і доживаю свій вік.

Іван Володимирович, 57 років:

- Залишився інвалідом після Афгану. Спочатку дуже страждав і думав, що краще було б померти, ніж так жити, але за роки вже звик. Зрозуміло, що про роботу й мови бути не може. Так уже більш ніж половину свого життя жебракую і сподіваюся на допомогу небайдужих людей.

Ірина Степанівна, 48 років:

- Сюди мене привело горе. Єдиний 27-річний син тяжко хворий паралічем. Уже 6 років мій Миколка не стає на ноги після важкої автокатастрофи. Грошей на ліки не маємо, з роботи мене звільнили. Не залишилося надії на рідню, тож доводиться тепер розраховувати на допомогу небайдужих чужих людей.

Інші жебраки грубо давали зрозуміти, що вони не хочуть відповідати ні на які запитання. Щирі та чесні розповіли про свою біду, а звичайні «попрошайки», які безсовісно маніпулюють людським горем, можливо, просто не знали, що сказати, от і вирішили утриматися від пояснень.

Дивно, що й молодь без зовнішніх вад здоров`я безсоромно просять гроші на вулиці, в той час, коли старенькі бабусі намагаються хоч якось заробити на життя продажем пиріжків на вокзалі. А чим відрізняються від інших людей цигани, які жебракують на вокзалах? Дві руки, дві ноги – точнісінько такі, як і у всіх, а от з роботою в них ніколи не виходило. Вони завжди просять милостиню, використовуючи для цього своїх дітей або займаються шахрайством.

Більшість із нас, коли бачить людину на вулиці міста, яка просить милостиню, подумки жаліє її й намагається хоча б чимось допомогти: дає копійчину чи щось із їжі. Але людська доброта водночас шкодить нам. Частенько під маскою нужденного ховається звичайнісінький шахрай, який заробляє довірливістю людей собі на пияцтво. Зазвичай у «жебраків-бізнесменів» усі місця вже поділені – у кожного є своя точка.

Нас оточує ошуканство і несправедливість, світ вкотре дивує своєю жорстокістю, а люди вже й звикли, ніби не хочуть помічати неправди. Все залежить тільки від нас самих, нам вирішувати, як жити, куди дивитись, кому допомагати, а на кого не звертати уваги. Тож подивившись у очі жебраків, вирішуйте самі, кому давати милостиню.

Аля БОНДАРЕНКО