Це місце завжди привертало мою увагу: невеликий майданчик, довгі просторі лавочки, сонячна сторона і Він – високий-високий, на якого завжди потрібно підіймати голову. Ще коли була маленькою, цікавилась, що ж думають вони – ті, кого закували в мідь, бронзу, граніт. А якщо спробувати поспілкуватись? Підходжу і тихенько промовляю:

– Добрий день, а можна з Вами трохи поговорити?

Чесно кажучи, відчувала себе не дуже зручно, бо ж була велика ймовірність того, що відповіді так і не почую, але веселий голос розвіяв всі сумніви.

– Здрастуй, доню! Ти до мене? Як довго я цього чекав! Так хочеться з кимось поговорити, а ніхто все не питає і не питає мене нічого от уже скільки років…

– Я й не сподівалася, що Ви мені відповісте! Так завжди було цікаво дізнатись, про що ви думаєте, стоячи тут…

– Ой, та ніхто ж не запрошує до розмови.

– А як Вам місце, де сидите?

– О, мені подобається! Бачу всі найцікавіші шпаринки нічного міста. Цю пору доби люблю найбільше – немає метушні, гамірних компаній.

– Що, розбишаки тривожать?

– І таке буває. Біля мене завжди людно, особливо зараз: сонечко пригріло, а всіх так і тягне на сусідніх лавчинах поніжитись під його променями. Багато чого відбувається за день: ті сваряться, ті миряться, школярі портфелі до мене намагаються закинути. Закохані частенько цілуються, ховаючись за мої широкі плечі, а я вдаю, що й не бачу. А нишком як погляну, то одразу й свої часи згадую, молодість ( лукаво всміхається у вуса).

– І все у Вас так само було, як в нинішніх закоханих?

– Та ні, дитино. Раніше ніхто не називав дівчину «тьолочкою» – тільки квіткою, весною. І від коханої не «торчали», не «ловили кайф», а захоплювалися, возвеличували, любувалися. Та й за зраду пробачення не просили, бо ж таке не пробачається. А зараз щоразу під час отаких «сповідей» хочеться, щоб мене зробили не солідним мужчиною з гарно складеними руками, а щоб ці ж руки затуляли мені очі чи вуха, аби не чути й не бачити цього сорому. Але то тільки в таких ситуаціях.

– Чи багато змінилося відтоді, як Ви прогулювались вуличками рідної Вінниці?

– Це розповідати про розбудови чи про щось більш глибоке? Знаєш, оте, що називають «прогресом», не стоїть на місці. От тільки люди стали понурими: всі йдуть, поспішають, мало хто й голову підіймає догори, щоб глянути на небо. До речі, ти бачила сьогоднішнє небо? Оту блакить, яка так і манить... Усім здається, що вона мені ближча, бо ж хмаринки прямо над вухами пролітають, а блакить все ж така недосяжна, ех…

От раніше чув: «Як добре бути незалежними». Зараз частіше сварять нинішню владу, проклинаючи ту «незалежність». Негоже так, бо ж стільки до цього прагнули, стільки боролись, а тепер все це виявилось нікому не потрібним.

– Свого часу Ви побували на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Було багато відгуків і Ви також висловлювались щодо цього. А що найчастіше чуєте, коли хтось коментує Вашу «присутність» тут?

– Приємно те, що більшість усе ж знає мене. Та всяке буває: і вусатим невідомим дядьком називають, і музикантом, і «Енеїду» Котляревського «приписують». Був здивований, коли, скоріш за все, студенти медичного інституту (ну, не нашої національності хлопці) знають мене за творами, гарно обговорюють мою біографію, а мені так хочеться допомогти їм у цих розповідях. Самому все розповісти. Одні говорять, що «мені тут і місце», інші доводять, що краще б якийсь кафе-бар побудували. А що воно таке? Шинок, напевно. А ще слів більше було українських, а зараз хто що не скаже, то чути запозичення. Ти бач, як нахмарилось? Не боїшся змокнути? Навіть до дощу зараз не так ставляться. Бояться, ховаються. Кажуть, може бути радіоактивним чи яким там… Я колись написав був: «Ідуть дощі…». Хм, для потомків писав же. А вони, напевно, і не пам’ятають, що є такі рядки у «Fata morgana».

(У мене одразу в голові постали оті рядки: «… холодні осінні тумани клубочаться угорі і спускають на землю мокрі коси…. Де небо? Де сонце?»)

– Ти біжи, бо мені то все одно: дощ – не дощ. Лиш приходь до мене поговорити. Завжди буду тобі радий. І ще скажи, університет, у якому вчишся, чиє ім’я носить?

– Ваше.

– То передавай привіт моєму педагогічному!

Ірина ПАЛАМАРЧУК