Переповнений трамвай тримає курс на «Вишеньку». Метушливі пасажири жваво обговорюють останні події, що відбуваються в країні. Студенти дрімають, а дві жіночки сперечаються, бо хтось комусь наступив на ногу і зіпсував замшеві чобітки. Сонце добряче припікає крізь прочинені кватирки. Кондуктор дзвінко мовить: «Оплатіть, будь ласка, проїзд». Міцно тримаючись за поручні, дивлюся у вікно і читаю рекламу на білбордах. Гамірливий № 6 впевнено прямує далі.

Опустивши очі донизу, помітила, як хлопчик років восьми вправно водить пальчиком по екрану сяючого планшета. Нічого дивного, адже таке явище можна побачити дедалі частіше. Але хотілося б запитати в батьків хлоп’яти, навіщо таку коштовну річ син носить із собою? Невже вони не бояться, що розбишаки можуть силоміць відібрати дороге задоволення, завдавши шкоди здоров’ю їхньому чадові? А малий і далі продовжував бавитися цифровим приладом.

Поряд з хлопчиком сидів дідусь. Перевела погляд на нього і побачила, що пенсіонер пильно вдивляється у якийсь сіруватий папірець. Поправляючи окуляри, дідусь розв’язував кросворди. Нині серед дітей подібні розваги, на жаль, не користуються популярністю. Невже такі цікавинки відходять у минуле? Згадую, як у шкільні роки з нетерпінням чекала виходу газети «Долоньки», адже там у кожному номері був кросворд. Чому ж зараз сучасним дітлахам усе заміняють новітні ґаджети?

Обоє пасажирів фанатично були зайняті кожен своєю справою. Згодом зійшла на потрібній мені зупинці. Розмірковуючи над побаченим, згадала слова з поезії «Пейзаж із пам’яті» Ліни Костенко: «…Оце і все. Зустрілись дві епохи…». А й справді, на моїх очах зустрілись дві епохи: маленький хлопчик з розцяцькованим планшетом і старенький дідусь з кросвордами в мозолястих руках.

Яна СТРАТІЙЧУК