Це дивна книжка і в цьому її краса. Нагромадження безкінечної вервечки ауреліан, хосе аркадій, урсул, амарант та рамедіос Буендіа трохи збиває з пантелику… Однакові імена героїв заплутують, безкінечні події заступають минулі і ви не можете згадати, про що читали, наприклад, день тому… А потім пригадуєте. І ця дивна читальна амнезія солодко бентежить мозок. Твір просякнутий якоюсь крикливою філософською істиною, але її крик німий, самотній, незрозумілий, такий, як і герої роману.

Ми всі самотні, й інколи це відчуття не заглушиш навіть смертю, бо воно в нас, воно є нами…

Про твори Г. Г. Маркеса не можна говорити: погані вони чи хороші, їх просто потрібно читати. Їх не треба розуміти, а відчути на дотик, на запах, на смак. Треба уявити себе в спекотному примарному Макондо, зіщулитися від жовтих метеликів коханця Меме, поп’яткувати від жахливого смороду 72 золотих горщиків у забутій лабораторії цигана Малькіадеса, подумки доторкнутися до голої шкіри Рамедіос Прекрасної, стати свідком брутально-жагучих оргій у затхлих стінах, заплющити від жаху очі, побачивши жахіття смертей, співчутливо посміхнутися Урсулі, щоб вона у сліпоті своїй побачила цю посмішку.

Книга має здатність зринати окремими сюжетними деталями, тому її варто читати неодноразово. Вона вабить особливою атмосферою: легка журлива самотність, яку люди намагаються знайти в гріховних гульбищах, а потім, розчарувавшись, знову повертаються до своїх самотніх кімнаток.

Монотонність розповіді може відштовхувати, але не варто полишати читання, бо увесь смак, жах і відчай чатують на читача в кінці твору.

Роман написаний у стилі «магічного реалізму», тобто герої твору спокійно розмовляють з мертвими пращурами, піднімаються одного дня з простирадлами і летять назавжди незрозуміло куди. Цей стиль проявляється в дивовижному сплетінні побутового і міфологічного, казкового і рутинного, плотського і духовного.

«Сто років самотності» – це століття пошуку незвіданої таємниці, зашифрованої санскритом, яка може врятувати; це шанс осягнути істину всього роду; це абсурдне зачароване коло, яке може розірвати така ж абсурдність…

Роман є одним з кращих у Габріеля Гарсії Маркеса. Кожне слово у творі смакує далекою латиноамериканською неповторністю, яка зачаровує і відштовхує водночас. Це сумна «перчиста» оповідь столітньої історії однієї сім’ї, яка приречена була зникнути назавжди, «бо родам людським, засудженим на сто років самотності, не призначено з’являтися на землі вдруге».

Ольга СЕМИЛЯК