Розповідає декан факультету історії, етнології і права Юрій Зінько

У 1983 році він закінчив педагогічний і залишився у стінах альма-матер до сьогодні. За цей час був заступником секретаря комітету комсомолу педінституту. Відповідав за підготовку й організацію роботи студентських будівельних і сільськогосподарських загонів, працював завідувачем кабінету історії, викладав на кафедрі, навчався в аспірантурі Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.

У 1990 році захистив дисертацію й почав працювати викладачем кафедри історії слов’янських народів (нині – всесвітньої історії). Із 2004 року – декан факультету історії, етнології і права.

Вступив у 1979 році на історичний факультет нашого університету. Тоді був уже дорослим, мав 22 роки. До сьогодні практично все моє життя пов’язано з університетом. Вважаю, що працював у найбільш знаковий період, коли постійно відбувалися кардинальні зміни. Через два роки наш факультет відзначатиме сторічний ювілей. Маємо чим пишатися. За останніх сорок років підготували більше 5 тисяч спеціалістів. Важливим етапом можна вважати час із 1973 року, коли факультет було виокремлено в самостійний підрозділ. Тоді заклали основи для успішного розвитку. Університет збільшився кількісно. Побудували навчальні корпуси та гуртожитки, які функціонують дотепер.

Чи вагалися, коли обирали майбутню професію?

Свого часу закінчив технічне училище цивільної авіації та працював у колишньому московському аеропорту «Биково». Мрії були про роботу в авіації. У той періоду це було дуже престижно. На історичному факультеті навчався мій товариш, із яким працював на авіапідприємстві. Він сказав: «Йди на історичний. Там прекрасні такі викладачі. Ми всі в захваті. Приходь – побачиш». Настільки емоційно розповідав про доктора історичних наук, професора І. Шульгу. Цей викладач вперше на Поділлі досліджував проблеми голоду 1931-1932 рр. та видавав книги цієї тематики.

Слова друга активізували роздуми після армії, та, думаю, в мене була і внутрішня готовність до цього. Мій батько теж закінчив історичний факультет, викладав у школі, де був директором. У хаті жив дух вчительства. Тато завжди розмовляв зі мною про визначні події минулого, тому я був готовий, щоб вивчати саме історію.

Що вважаєте найважливішим досягненням у житті?

Найбільша удача, що прийшов у наш університет і залишився на все життя. Те, що сталося за ці роки, робить мене щасливою людиною. Абсолютно задоволений тим, що маю. Радий, що спілкуюсь із людьми, які мене оточують у аlma mater.

Чи маєте власні життєві правила? Яких принципів дотримуєтеся?

Перше – не заважати, а допомагати людям. Завжди намагався знайти спільну мову з кожним. Справу тільки тоді можна виконати, коли маєш доброзичливі стосунки в колективі. Намагаюсь все робити для того, щоб навколо була сприятлива атмосфера. Такий стиль моєї поведінки.

Як сприймаєте критику?

Прислухаюся. Завжди заходжу у Facebook, дивлюсь у групі «Підслухано ВДПУ», що про мене кажуть. Якщо хтось підказує, то тільки для того, щоб ми прореагували і зробили так, як необхідно, як хочуть студенти. Вони є головними в університеті.

Розкажіть про сімейно-факультетську ідилію істориків і дозвілля колективу?

Родзинкою, яка нагадує приємні хвилини, є літня археологічна практика. Це вже традиція. Цьогоріч проводили дослідження у Тростянецькому районі, шукали трипільське житло. Кілька років ми працювали на місці, де починається м. Вінниця. Це територія Замкової гори. Цікавий процес пошуків. Студенти, вирушаючи на практику, переважно думають про романтику. Це польові умови: палатка, зварена в казані юшка, вечори біля багаття, пісні під гітару. Та процес розкопок – дуже важка фізична праця. Доводиться перекопувати й переносити тонни землі, перш ніж знайдеш те місце, де береш до рук маленьку лопатку, пензлик і тоді розпочинаєш досліджувати.

Усі покоління випускників, які приїжджають на зустрічі, перше, що згадують, – археологічні розкопки. Група виїжджає в неформальні умови, де всі спілкуються і зав’язують справжні дружні стосунки. Романтичні миттєвості запам’ятовуються на все життя.

Чи стало з роками простіше працювати зі студентами?

Завжди складно, але повсякчас цікаво. Якщо оцінювати з позиції викладача, то у будь-які часи працювати зі студентами непросто. Погляди наставника старшого віку й молодої людини дещо різняться. Від педагогічної майстерності залежить вміння долати вікову різницю, щоб створити комфортне середовище для діалогу. Перш ніж зайти в студенську аудиторію, викладач повинен постійно самовдосконалюватися. Якщо повертатиметься без нової інформації, від пари до пари буде однаковим, то швидко набридне молоді. Щоразу треба йти на заняття ніби вперше. Бажані результати з’являються лише після тривалої та старанної праці.

Вінницький педуніверситет активно розширює іноземні зв’язки. Яку роль відіграє факультет історії, етнології і права в цьому процесі?

У сучасному суспільстві відмежовуватися від зовнішнього світу неможливо. 10 років тому ми із завідувачем кафедри етнології, професором Юрієм Легуном вирушили до м. Варшави. Поїздка була вдалою: уклали угоду про активну співпрацю з Інститутом етнографії і культурної антропології Варшавського університету та Університетом Кардинала Стефана Вишинського. Цього року провели міжнародну наукову конференцію «Україна – Польща: історичне сусідство». Участь узяли понад 120 науковців, серед яких 6 професорів із Польщі, видали збірник. Польські студенти мають нагоду пройти літню практику разом із нами в с. Мурафа Шаргородського району. Студенти ж педагогічного проходять наукове стажування у м. Варшаві за кошт польської сторони. Приємно, що ми вийшли на міжнародний рівень. Нещодавно доктора історичних наук, професора Ольгу Коляструк запросили викладати у Варшавському університеті. Це визнання високого рівня кваліфікації викладачів нашого вишу.

Ваші побажання педагогічному з нагоди 105-річчя університету.

Ми хочемо, щоб історія університету ніколи не закінчувалася. Працюймо на перспективу і впевнено крокуймо вперед.

Спілкувалася Анастасія ГОЛОШИВЕЦЬ