Коли чуєш слово «маестро» – мимоволі уявляєш собі чоловіка, волосся якого трохи помережане срібними павутинками сивини, а в руках – диригентська паличка. Саме таким є заслужений артист України Костянтин Леонідович Дабіжа. Він завжди поспішає на роботу усміхнений, з юнацькою енергетикою і то дарма, що за плечима прожиті роки…

Народився майбутній учитель і музикант у місті Бердичів, що на березі річки Гнилоп’ять. Ще у дитсадку давав волю своїм по-дитячому вираженим, але вже таким щирим та справжнім талантам. Костянтин Леонідович згадує: «У кімнатці стояв стільчик, розмальований в чорну та білу смужку, як фортепіано, я сідав за нього, починав грати й наспівувати – це і було першим кроком творчого життя». Вихователі захопливо слухали прекрасний тонесенький голосочок обдарованого хлопчика.

Юність Костянтина Дабіжи пролетіла у стінах Бердичівського педагогічного училища (музичний відділ), яке закінчив з відзнакою. Мріяв стати баяністом, а також співати у хорі.

Новим етапом у його житті стало навчання у Вінницькому педінституті. «Худенький, тоненький, 3 кілограми з диваном, з пряменьким чубчиком він зайшов до аудиторії й назвався Костею», – з посмішкою згадує той момент Тетяна Лозінська (одногрупниця, заслужена артистка України).

Завжди з посмішкою на вустах пригадує свої студентські роки Костянтин Леонідович. З двома своїми одногрупниками створив вокальне тріо, яке за своє недовге існування стало учасником музичного конкурсу в Дагестані, лауреатом всеукраїнського телевізійного конкурсу «Сонячні кларнети».

Після закінчення університету працював на кафедрі педагогіки пізніше – на хорового мистецтва та методики музичного виховання, де сьогодні викладає диригування та хорове аранжування. Після професора Віталія Газінського – керівника камерного хору «Вінниця», де Костянтин Дабіжа співає уже 28 років, став керівником народної хорової капели педуніверситету. Пан Костянтин з приємністю згадує той день, коли його співоча група їхала з конкурсу хорового мистецтва через Париж і зупинилася біля Ейфелевої вежі, щоб… випити українського самогону, закусити кислими огірками, які старанно берегли саме для цього моменту.

Костянтин Леонідович має чудову сім’ю: дружина Людмила працює в нашому «виші» заступником директора інституту педагогіки, психології та мистецтв, донька Ксенія – студентка інституту іноземних мов. Люблячий чоловік каже, що готовий займатися усіма домашніми клопотами, щоб тільки бачити як його дружина малює. Вдома Костянтин Дабіжа є гарним кухарем. Каже, що вважає себе справжнім гурманом, дуже любить смачно поїсти, і коли немає чим підживитися – готує сам.

Костянтин Леонідович має чудове почуття гумору, щиру душу і добре серце, студенти знають, що він любить свою справу: з ранку й до вечора працює, на парах викладається повністю й отримує від цього велике задоволення. Саме за це молоде покоління ставиться до нього з любов’ю та повагою.

Вихованці з радістю йдуть на його заняття, адже так їм хочеться почути лагідний батьківський голос. Деякі його студенти, зокрема Світлана Грось та Ірина Чиполіно, навіть вважають себе «названими доньками» шанованого викладача, а у вузькому колі він для них «большой рыжый папа». Костянтин Леонідович не ображається, бо саме слово «батько» є радістю і щастям, приносить у його буденне життя яскраві кольори.

Ірина ВДОВИЧЕНКО