Щодня на зупинках, у транспорті, у черзі біля хлібної чи молочної ятки, в офісі, університеті чи школі кожен з нас мимоволі підслуховує уривки розмов перехожих. І як не прикро, але та мова зовсім не нагадує літературну.

Іноді після почутого в мозку пролітає грішна думка «краще вже б я була глухою». Їхала якось у трамваї, а неподалік, тримаючись за поручень, стояла охайно вдягнена дівчина з ідеальною стрижкою і тонкими аристократичними рисами обличчя. І все було б чудово, якби в цієї панянки не задзвонив телефон. «Прівєт, зай! – її гучне сопрано лунало на весь вагон. – Зай, ти це… карочє, прикинь, Люська вчора з своїм кавалєром в кіно ходила… да-да, з отим чорненьким». Я вже зібралась одягти навушники, бо перспектива дізнатись всі інтимні подробиці із життя невідомої мені Люськи була не надто привабливою.

Аж раптом якась бабусенька, взявши на себе роль мужнього охоронця людського спокою, вирішила поставити дівку на місце. Обраний нею метод не можна назвати гуманним: бабуся, злісно поглянувши на дівчину, дала їй такого стусана, нібито випадково, що та від неочікуваного удару мало не впала. Такого «екшину» від худорлявої пенсіонерки ніхто не чекав. І тут знялася буча, звідусіль сипалися прокльони, нецензурна лайка. Вчувши у цьому шумі-гамі назву потрібної мені зупинки, швиденько протиснулась до дверей і непомітно прошмигнула на волю з цього, просякнутого ненавистю до всього світу, вагона.

Чимчикуючи засніженою вуличкою додому, знову і знову подумки поверталась до подій, свідком яких щойно була. Ні, звичайно ідеального суспільства створити неможливо, та хіба важко кожному з нас робити хоча б маленькі кроки назустріч один одному, вибачати невеликі провини? Усім нам варто, перш за все, стежити за собою і не кидатися, як скажені пси на кожного, хто на тебе якось не так глянув чи випадково зачепив плечем.

Дарина МУДРАК