Щоранку Він прокидається та розпочинає свій неконтрольований, дещо хаотичний рух всередині самого себе. А вночі, випустивши останнього працівника або залюбленого в науку студента, закриває очі-двері та поринає у тихе забуття; згадує архітектора Артинова, який створив його, тоді ще – невеличким двоповерховим корпусом; біль і руїни революції та періоду війни; як на яву бачить видатного Стельмаха, який здавалося б, зовсім нещодавно (у 1930-х рр.) походжав поряд у своїх геніальних роздумах.

Зараз йому – педагогічному університету – вже 100…Ще такий юний, але пережив уже стількох своїх вихованців, яких навчив усьому, виплекав і випустив у життя…Для стількох людей він став другої домівкою, розрадою, місцем найбільшої радості та щастя, перших розчарувань та перемог.

Наш університет – окремий Всесвіт, окремий організм. Він функціонує за власними правилами, законами та істинами. І якщо на мить задуматися, то стає зрозуміло, що кожен, хто має відношення до навчального закладу, відіграє дуже важливу роль у його житті. Ректор – мозок, без якого б університет не зміг би думати, виховувати геніальних студентів та контролювати гарне функціонування усіх частинок своєї структури. Студенти – серце університету, без якого він би просто загинув. Вони своєю нестримністю, жагою до знань, до нових відкриттів не дають і йому – 100-літньому чоловіку – зупинитися. Викладачі, мов життєво важливі кровоносні судини, пронизують організм університету наскрізь; підживлюють серце (студентів) новими знаннями, діляться своїм досвідом та допомагають порадою. Бібліотекарі – легені університету, адже саме вони володіють таким життєво необхідним киснем – знаннями, які збиралися протягом століть і заховані за обкладинками безцінних скарбів – книг. Без них – нема повітря. А без повітря нема життя. А кухарі та «мешканці» наших буфетів? Чи можна якісно працювати та й узагалі жити, якщо в тебе порожній шлунок? Не можна й забувати про захисну систему організму, про його імунітет – охоронці, слюсарі, електрики, вахтери, садівники – без їхнього нагляду Університет би захворів після першої ж пошкодженої електропроводки і зламаної дошки. Кожен елемент цього організму – рівноцінно-важливий. Спеціально для ювілейного номера «Студентської території» ми поспілкувалися з тими, без кого життя Університету було б неможливим, попросивши їх поділитися роздумами та спогадами, пов’язаними з нашим навчальним закладом.

Володимир Миколайович Каленич,  кандидат філологічних наук, доцент кафедри журналістики, ІФЖ:

- Університет для мене – рідний дім, у якому живу вже 15 років (студентські роки + аспірантура + робота). З неабияким задоволенням поспішаю вранці сюди, адже тут на мене чекає не лише «домашня» робота, а й колеги, які давно стали близькими друзями, справжньою сім’єю; і найголовніше – студенти. Саме ця «категорія» не дозволяє залишатися одноманітним і буденним, спонукає до пошуку нового та цікаво, підштовхує відкривати в собі все нові й нові незвідані грані. Вони для мене – усі сторони адреналіну: «Адреналін –», бо викликають неспокій у викладача («не підготувалися», «не вивчили», «забули», «проспали»); «Адреналін +», бо надихають на креативні вчинки.

Згадується історія, коли група, в якій я був куратором здивувала мене та розчулила до сліз… Сталося це кілька років тому, коли я завершував викладати дисципліну «СУЛМ. Морфологія» для студентів-філологів 3 курсу, з якими працював три роки. Йдучи в аудиторію, міркував, як би то провести останнє заняття, щоб запам’яталося і студентам, і мені. Яким було моє здивування, коли на моє традиційне: «Добрий день! Сідайте!», вони (всі ж дівчата) у відповідь лиш посміхнулися і в унісон почали виконувати пісню на мотив «Червоної рути».

Як же все-таки приємно, коли представники студентського вертепу поважають нас, викладачів, і вдячні за нашу працю, а не лише ремствують, що їм багато задають та недооцінюють.

***

Ви признайтеся нам,

Де ви цього навчились,

Мабуть, вдень і вночі

У читалці трудились;

Мабуть «енок» в житті

Ви ніколи не мали,

Та ще й лекції всі

І практичні писали.

Приспів

Ви не хвилюйтеся –

Ми будЕмо учитись,

І ми кращі будЕмо від усіх, усіх

Бо без причини

У такого мужчини,

Та й нічого не вчити – буде гріх!

2. Тільки просим – в міську

Онту бібліотеку

Нас не шліть, нас не шліть,

Бо це дуже далеко.

Перші пари також

Просим не доставляти,

Бо ми хочемо так

Ще годину поспати.

(гр. 3 УА- «В»,ІФЖ, 2007 р.)

Зінаїда Станіславівна та Любов Іванівна, продавці в кафетерії «Ікс» (третій корпус):

– За 15 років перебування в університеті бачила багато чого. Якщо говорити про наше кафе, то всі знають, що воно дуже популярне серед студентів. Найчастіше тут можна зустріти квнщиків, які проводять генеральну репетицію перед виступом. Тому уявіть тільки, як тут завжди весело,  – посміхається тьотя Зіна  (як її називають студенти). – Згадується, як спочатку буфет був там, де зараз гардеробна, а на місці «Ікс-Ігрика» була порожня веранда. Тому дуже добре, що їй знайшли пристосування, перетворивши в таке чудове кафе.

Чого ми тільки не бачили за час нашої роботи тут: і сльози, і сміх, студентські заручини та весілля. Та багата студентська братія на різні веселі жарти. Родзинкою нашої роботи у кафе є те, що ми чуємо, як студенти перейменовують відомі назви продуктів. Так, наприклад, шоколадний батончик «Picnic» («Пікнік») у наших студентів звучить – «Ріспіс», водичка «Чоррі» – «Чаппі», батончик «Кіт-кат» – «Кітікет»; замість сочника з сиром діти просяь сочевик, а пиріжок з горохом називають горошник : -) Ми раніше записували ці «студентські назви», але потім їх стало так багато, що ми відмовилися від цієї справи.

Любимо студентів, як своїх власних дітей. Тому, якщо не мають грошей на те, щоб купити у нас булочку чи чайок, запрошуємо зайти просто так – для душевної розмови. А під час приємного спілкування ненароком і булочкою можемо пригостити : )

Федорук Броніслава Іванівна, Грідіна Наталя Іванівна (працюють тут 20 років), бібліотекарі з читального залу (корпус № 1):

– За час, що працюємо в педагогічному університеті, ми стали справжньою сім’єю: проводимо час разом і поза університетом, наші діти також спілкуються.

Якщо порівнювати тих студентів, які були 20 років тому з нинішніми, то відразу помітно, що зараз діти – грамотніші, але, на жаль, їх  мало цікавить книга. Здебільшого всю інформацію вони черпають з Інтернету, тому читальний зал часто – порожній. Згадуємо, як раніше черга зі студентів тягнулася аж за двері бібліотеки. Місць не вистачало всім охочим «підживитися» якісною книжкою. Бувало й таке, що займали місце в черзі на конкретну книжку.

Сучасні студенти дивують, веселять і водночас засмучують своїми «вигадками». До прикладу, одного разу до нас прийшла студентка (філолог, 5 курс) і попросила дати їй Микитенка «Сало на плиті» (замість існуючої – «Соло на флейті»). Або ще: «Чарівник країни Оз» називали «Чарівник країни нуль три»; «Історію ХХ ст.» – «Історія ХаХа ст». Прийшла одного разу студентка і каже: «Дайте книжку синю, як небо, а на обкладинці зображена жінка, яка стоїть, піднявши руку». Це про книжку «Вибране» Лесі Українки. А ще деякі студенти пишуть російські слова українськими літерами…

Ще тішить, коли студенти лінуються переписати кілька абзаців тексту. Тому просять відксерити.  Відразу згадуємо, як самі були студентами і конспектували 55 томів творів Леніна.  Ще досі конспекти ці вдома зберігаються.

Спілкування зі студентам приносить неабияке задоволення. Приємно, коли звертаються з новими питаннями, проханнями дати почитати книгу, про яку ми ще й не чули. Розвиваємося разом із ними. На жаль, не маємо змоги, йти в ногу з часом, та щороку оновлювати книжкову колекцію новими виданнями. Тому інколи приносимо на прохання студентів книги з домашньої бібліотеки.

Анастасія Кавецька, 4-Е, ІППМ:

– Університет для мене – окремий світ. Хоча й не завжди він викликав лише позитивні емоції. Адже важко бути щасливою, коли чекаєш своєї черги на те, щоб зайти в аудиторію та скласти іспит у дуже принципового та суворого викладача. Але, незважаючи ні на що, університет подарував неабиякий досвід; тут я подорослішала. За що йому і вдячна!

Ольга Масняк, ІМФіТО, 3-А:

– До неможливості довгі пари, викладачі, серед яких зустрічаються Люди Х (бо скільки разів не перепитуєш – імені все одно не можеш запам'ятати), або ж Герої Нічних Жахів (навіть якщо захочеш–не забудеш!!!). Незважаючи на суперечливі асоціації, університет – це круто! Він виховує, допомагає зрозуміти, що дійсно важливо в житті! Також тут я зрозуміла, що насправді від мене багато чого залежить. І від цього нового знання стає моторошно…

Анатолій Мельник (випускник-філолог):

– Під час навчання я робив свої непевні кроки на ниві журналістики, тому стіни університету нагадують мені про перші професійні успіхи та поразки. Наш навчальний заклад завжди буде асоціюватися з видатними іменами двох письменників: Михайла Коцюбинського та Михайла Стельмаха... Останній – родом із мого рідного села Дяківці Літинського району; жив у хаті по одній вулиці з моїми дідусем та бабусею. Пишаюся, що він був першим з нашого села, хто здобув вищу освіту – саме у нашому «виші». Тому навчання у ВДПУ має для мене мало особливий емоційний відтінок.

Підготувала

Анастасія ЯКОВИШИНА