В останніх холодних подихах сизоокої осені потонуло метушливе місто. Ранок. Холодний і зовсім непривітний вітер розвіває сірі хмарки в небесах, що здивовано спостерігають на квапливий люд.

 Із натовпу одразу вирізняється образ стрункої світловолосої жінки, що міцно тримає в руці малесеньку долоньку хлопчика. Вони не такі, як усі. Щось їх відрізняє від сотні інших. Якась загадковість в очах жінки і якась невиправдана повільність і невпевненість у рухах хлопчика.

– Мамо, матусенько, ну поясни мені, який вигляд має сонечко?

– І тиша. Жінка мовчить. А що їй сказати, що сонечко таке жовте, велике, тепле? Що це денне світило, що це вогняна зірка? Ну що, що сказати сину! Єдиній надії, єдиній дитині!

– Мамо, ну чому ти мовчиш? Ну скажи, прошу!

І прозорі дитячі слізки квапливо вертяться в порожніх очах. А мама ледве стримуючись, аби не закричати, нахиляється і цілує хлопчика в ручку.

– Мамо, а чому інші дітки бачать сонечко, а я – ні? Чому, матусенько, чому?

І жінка мовчки дістає із сумочки невеличкий згорточок і простягає його хлопчикові.

– З Днем народження, синку! Боже, тобі уже три роки!

– Дякую, матусю!

Малеча починає розгортати згорток умілими рученятами.

– Що це? Таке ніжне, округле, з довгенькими смужками!

– Це сонечко, синку! Я тобі його сама зв’язала!

– Мамусю, воно таке тепле! – прикладаючи яскравий подарунок до холодних щічок, мовило хлоп’я.

– Так, синку! Насправді сонце у мільйони разів більше і тепліше, – сказала стомлена мати, поглядаючи на щиру посмішку рідного сина.

Господи, чого треба дитяті для щастя!? Сонця! Сонця у серці, в душі, у небі? Чи простого уявлення про сонце? Того уявлення, яке має кожна звичайна людина! Того уявлення, яке кожна звичайна людина не цінує.

І нехай хлопчик не бачить головного – вишитого мамою чорно-білого його портрета на саморобному сонечку, але нехай він знає головне – що мати може зробити все для того, аби її син став щасливим. Тільки тоді хлопчик зрозуміє, що справжнє сонечко – це він, мамина дитина, мамина надія, мамине щастя!

Ольга КОСМИНА