Не думайте, що сучасна література закінчується й починається Іреною Карпою, Юрком Покальчуком та Любком Дерешем. Зрештою, є безліч інших цікавих імен, які загубилися у сірій метушні сьогодення, розтопилися у натовпі молодих письменників, дещо затьмарилися модними блискітками та гламурними штучками нашого часу, а головне – залишилися трішки осторонь зі своєю справді літературною мовою без жалюгідних, слизьких матюків, вуличної просторічної лайки та підліткових «закидонів». Не пішли в ногу з часом, а загубилися у тому вимірі, де українське слово, думка та погляд цінувалися, де в основі твору лежала подія, ситуація, жива історія, і не обов’язково з деталізованими описами роздягання, цілування та бурхливого процесу, який обов’язково настає після того…

Буває так, що книга довго і спокійно лежить у шафі без застосування і використання, але однієї миті руки таки доходять до неї, і процес читання відбувається дуже швидко і захопливо. Ось так і мені одного спекотного дня захотілося вбити літню нудьгу і почитати щось легке, позитивне і добре. Між книжковими стосами прочитаних і, не зовсім, мемуарів, на мої очі натрапила дивовижна річ – «Все те, що на серце лягло» Івана Волошенюка.

Книга з авторським підписом на першій сторінці! Сором і каяття охопили мене: чому ж раніше її не прочитала – твір, який отримала з рук самого автора? Його думками, почерком та ідеями було написане кожнісіньке слово, яке вже згодом, через деякий час після знайомства, «проковтнула» з великим апетитом.

«Все те, що на серце лягло» – повість-подорож життям вінницького журналіста і письменника Івана Волошенюка. Автобіографічний начерк з ліричними відступами, роздумами про журналістику і літературну працю, про зустрічі з людьми, яких були тисячі за майже 50 років роботи в засобах масової інформації. Написана на нюансі душі, книга читається з великим інтересом, а подекуди і неодмінною присутністю сльози.

Де тільки не носили ноги Івана Степановича в молоді енергійні роки. Усі ті мальовничі куточки, де побував письменник, впевнена, вам відомі, а більшість студентів, можливо, навіть звідти родом. У пошуках свіженького матеріалу, цікавих людей та курйозних випадків митець письменного слова об’їздив усю Україну, а Вінницьку область й поготів. Принаймні, про це він говорить у своїх життєвих начерках. Побував у Гайсинському, Погребищенському, Літинському районах, деякий час проживав і працював у Могилів-Подільському, неодноразово заїжджав і писав про людей з Крижопільського, Тульчинського, Теплицького країв. Захоплювався чудернацькістю та шедевральністю Ямпільської і, власне, Вінницької землі.

Скрізь він бував, писав, творив, пішки ходив протоптаними стежками, де, можливо, зараз ви їздите шикарними авто. Він і досі не покидає пера і азарту до журналістської справи. Автор багатьох книг і нарисів, заслужений журналіст України, лауреат «Золотого пера», журналістської премії імені Гришина та республіканських літературних – імені Желюка та імені Коцюбинського. Член Національної спілки письменників України.

У повісті ми зустрічаємо імена відомих постатей наших днів – геніїв журналістської та письменницької еліти: Миколи Рябого, Олега Пасічника, Анатолія Звірика, Михайла Каменюка, Анатолія Бортняка, Ніни Гнатюк, Олега Чорногуза, Василя Паламарчука, Анатолія Подолинного. Цих людей ми поважаємо, любимо, захоплюємося їхньою творчістю. Автор подає їх звичайними, простими, натхненними особистостями, які йшли кожен своїм тернистим шляхом, які довго розгрібали галуззя і терни кожен до своєї гілки: журналістської чи письменницької. Їх життєві шляхи перетиналися, сплутувалися, розходилися і через роки знову вливалися в одну течію: про це та інші цікаві моменти життя талановитих людей йдеться у книзі.

Не лише про своє дружнє мистецьке коло писав Іван Степанович. У своїх нарисах він лишав місце для простих, іноді забутих долею людей, проте, з невблаганною жагою до життя. Вкотре наголошував, що людиною варто залишатися попри всі можливі негаразди та конфлікти з життям, яких буває, ой, як багато, і з якими іноді так важко справлятися та оперувати. Закликав цінувати життя, відчувати його, випивати всі повні келихи терпкого вина, яким воно нас частує, дарувати любов усім, хто нас оточує. Вчив уміти любити, вчитись любити, просто любити, впевнено йти до поставленої мети, боротися з життям і за нього, вчитися жити у світі, який змінюється кожної секунди, де вчорашня ідея – це застарілій варіант, слово в собі – це вкрадене кимось речення, неправильний погляд – зіпсований знімок, а непрочитана книга – втрачене життя.

Він герой нашого часу, звичайна людина з грандіозними думками, геній з простотою душі. Як добре, що цей творець з нами, що ми можемо зустріти його на вулиці, запитати все, що цікавить про написаний твір: чому він так звучить, виглядає, скільки часу він забрав у автора, багато було витрачено енергії, життєвої сили, чи навпаки – це поштовх душі, поклик музи, легкість викладу думки. Тож запитуймо, цікавмося, спілкуймося з авторами доки вони ще живі, доки самі можуть розповісти про тему та ідею твору, аби ми потім не нишпорили у сухих біографіях, листах (та і їх зараз, на жаль, немає, хіба що електронні), стареньких записниках і щоденниках, дошукуючись правди та істини.

Не закликаю читати конкретно цей твір, представленого мною автора. Бо в кожного свої смаки і уподобання. Змусити щось когось читати – це те ж саме, що насильно пропонувати вегетаріанцеві м'ясо, одягати на корову штани, чи наказати стрибнути з парашутом людині, яка до смерті боїться висоти. Нав’язувати комусь свою думку – це безглуздя, а от пояснити друзям, що такі твори варто читати і їх автор справді чудова, багатогранна, талановита та розумна людина – можна, навіть, якщо вони не хочуть чути і розуміти творця нашого часу. Просто прошу зрозуміти сутність та цінність сучасної літератури, нашої, подільської.

Не варто шукати десь далеко гідний твір для прочитання, можливо він у вас перед очима або лежить десь серед присипаних пилюкою томів з авторським автографом і чекає своєї черги, коли ви візьмете його до рук, відкриєте і не захочете відпускати до тих пір, поки не буде прочитана остання сторінка.

Ольга УРСУЛЕНКО