Кажуть, що кожну людину можна порівняти з коштовним каменем. Це не лише характерні якості, такі як прозорість, колір, твердість, а й форма, надана йому майстром. У людей цим майстром виступає життя. Саме воно надає коштовностям форми, особливого шарму та досконалості, або ж незграбно обколює їх, залишаючи на тілі мінералів борозни, а то й розбиває на дрібні частинки. Це все тому, що хтось крихкий, як гірський кришталь, хтось прозорий, як діамант, хтось, наче рубін, енергійний, або холодний, як синій сапфір... У мене ж виникла можливість поспілкуватися зі справжнім діамантом!

Саме із цим коштовним каменем можна порівняти декана-директора інституту філології й журналістики, кандидата історичних наук, доцента Валерія Васильовича Кононенка. Його силі духу, багатогранності та стійкості характеру може позаздрити кожен.

Народився 1 вересня 1970 року у селі Велика Бушинка, Немирівського району. До сьогодні пам’ятає в деталях обійстя, де вони жили з дружньою родиною: стару «шевченківську» хату, накриту соломою, елементи щоденного побуту… Згодом побудований батьками новий дім, більш затишний і просторий, також відклався споминами у пам’яті Валерія Васильовича. «Я й зараз можу намалювати план свого будинку й двору, хоч це й були ранні роки. Та саме з віку трьох років пам’ятаю дуже багато», – розповідає.

Із дитинства був слухняним, відповідальним хлопчиком. Намагався не робити дурниць і завжди думав про наслідки. Як і всі нормальні діти, любив побешкетувати, за що отримував справедливі покарання від суворої матусі.

Ніколи не прогулював уроків й успішно навчався. У 1985 закінчив Великобушинецьку восьмирічку з похвальним листом. За вибором батьків у цьому ж році вступив до Вінницького педагогічного училища.

Після педучилища працював у Брацлавській середній школі №2 вихователем групи продовженого дня, що остаточно визначило здатність бути викладачем. Адже вчитель – це і психолог, актор, вмілий оратор і знаний науковець.

Так минув перший етап життя Валерія Кононенка і розпочався другий. Фактично перед Новим роком його призвали до лав Збройних сил.

Службу юнак проходив на космодромі «Плєсєцк» в Архангельській області – одному з найвідоміших тепер в Російській Федерації. За словами Валерія Васильовича, саме армія відіграла одну з найвизначніших ролей у житті, змінила його. Він так захопився військом, що після двох років строкової служби залишився ще на такий же період за контрактом. Закінчив Котовську школу прапорщиків, отримав звання, і, фактично, цілком впевнено будував військову кар’єру. Навіть тоді подумував остаточно зав’язати з педагогікою і вступити до престижного військового закладу – Санкт-Петербурзької інженерної академії військово-космічних сил. Але не судилося… Після розпаду Радянського Союзу довелося обирати – прийняти російське громадянство і залишитися в лавах Збройних сил Російської Федерації або повернутися на Батьківщину. Однозначно, Валерій Кононенко вибрав останнє, бо ніколи не бачив себе громадянином Росії, любив Україну.

У 1993 році звільнився зі Збройних Сил, уже в 23-річному віці вступив на історичний факультет нашого педуніверситету. Був старостою групи, що, безперечно, вплинуло на дружність відносин серед студентів. Разом вони не лише вирішували актуальні питання й проблеми з навчанням, а й їздили відпочивати.

Після закінчення університету Валерій Кононенко одружився. Сьогодні в нього чудова дружина і двоє дітей, з якими люблять відпочивати, подорожують Україною, разом працюють на земельній ділянці… Сім’я – чи не найголовніше у його житті.

Негативно ставиться до шкідливих звичок. Не палив і не палить. Чітко зрозумів ще в армії, що сигарети – просто безглузда трата коштів, часу і здоров’я. Серед спиртних напоїв дотримується слів Омара Хайяма: «Пить вино запрещено, но есть четыре «но»…».

Окрім життєвих перепитій, що траплялися на шляху, Валерій Васильович має чимало захоплень. Одним із них є гра на гітарі та спів. Також полюбляє подорожувати. Мріє відвідати Відень, Париж, колиску Європейської цивілізації – Рим. У літературі віддає перевагу історичній прозі, детективам. У молодості перечитав усього Фенімора Купера. У музиці не має якихось особливих уподобань. Любить те, що несе певне емоційне навантаження, «розумна» музика. Слухає будь-що, починаючи з Вівальді, закінчуючи останнім альбомом «Океану Ельзи». Подобається рок, авторські пісні бардів, навіть альтернатива, наприклад, «ДахаБраха».

Життям В. Кононенко йде з твердим кредо: «Якщо можеш допомогти людині – допоможи. Тобі вернеться все сторицею!» Своїм студентам намагається дати якнайкращі знання, викладаючись на повну. Він ставить перед собою цілі і впевнено йде до них. Валерій Кононенко – діамант, кожна риса характеру якого – міцна грань, незламна, цінна й прозора.

Наталі ВОЗБРАНЮК