Ніколи не любила літо. Не могла зрозуміти, чому всі так його чекають. А отой тотальний психоз щодо того, щоб виходити в 00:01 1 червня на вулицю і кричати, що воно вже прийшло; ті розмови, що літо змінює все на краще, викликали тільки огиду. Інша справа – прохолодна післядощова (або й дощова) погода. На все згодна: ранню весну, пізню осінь, зиму! Але не можу терпіти спеку, яка робить людей лінивими.

Саме в один з таких улюблених для мене дощових днів (до речі, останнього з весняних) вирішила піти до парку в пошуках натхнення.

Як і сподівалася, було нелюдно. Тільки десь аж там, далеко в кінці алеї, виднілася велика шапка парасолі. «Ще один шукач муз», – подумала мимоволі. Стояла під величезним зеленим прихистком і розуміла, що моїм думкам йде на користь таке «провітрювання». У цей момент виникають цікаві ідеї, у голові крутяться строфи нових віршів…

Дощ потрохи стихав, але вітер все ще шмагав холодними краплями. Почувши кроки позаду себе, вирішила повернутися. Алеєю йшов звичайний чоловік. От тільки очі його незвичайні – порожні. І горить у них не вогник щастя, який бачила сьогодні в дзеркалі, а блукає байдужість до всього. Виною, певно, були не краплі дощу, а «опади» душі. Бо ж люди так просто не зупиняються посеред дороги, не відкладають парасолю і не ридають. І ви скажете, що для нього завтра все зміниться тільки тому, що настане нова пора року?! Навряд чи він взагалі захоче згадувати цей день життя, наповнений болем і розчаруванням. Чоловік плакав, не стримував емоцій… Підтримував ридання дощу? Ні… Шукав у ньому розуміння.

Ірина ПАЛАМАРЧУК