Ніколи б не подумав, що зі мною таке станеться. Я полюбив чоловіка. Він молодший від мене. А очі так і заворожують – карі-карі, немов ґудзички і світяться вогниками щирості. Проведення часу з ним – одне задоволення, не хочеться залишати його одного ні на хвилинку, навіть якось страшно це робити. Оберігаю, боюсь, щоб з ним нічого не сталось, щоб ніхто не образив, не заподіяв зла.

Не знаю чому, але коли лежу з ним перед телевізором, то більше цікавить не передача чи фільм, а те, що в цей момент думає він. Коли він засинає коло мене, то боюсь навіть поворухнутись, щоб необачно не розбудити. Через це просто лежу і дивлюсь як сполохано трохи підіймаються уверх його вії, коли щось неспокійне йому сниться. І в ці моменти ще більше відчуваю відповідальність за нього. «Не образь, не розчаруй, збережи!» – постійно крутиться в моїй голові.

Обожнюю запах його тіла – такий рідний, аж до мурашок на шкірі, аж до скреготу зубів, аж до приємної оскоми. Люблю тримати його за руку – не надто стискати долоню, але тримати міцно, не відпускати ні на крок.

Люблю моменти, коли він обіймає мене за шию і щось тихенько «муркає». Коли зігріває своїм диханням, коли намагається побороти, коли бажає довести, що він сильніший. А я не витримую і піддаюсь. Роблю це для того, аби побачити його задоволену посмішку, його ямочки на щоках, його усміхнені очі.

Він – головний. Дружина навіть не ревнує. Вона мені його подарувала. Мого сина, маленького мужчину.

Ніколи не міг подумати, що любитиму чоловіка.

Ірина ПАЛАМАРЧУК