Певно, це чи не єдиний письменник, котрий і лікар, і чарівник, і психолог в одній особі. Уперше взявши книгу до рук, важко відірватись, адже тут присутній шарм спокуси, який буквально «затягує», розриває читача на шматочки зсередини, а потім кожним наступним реченням навпаки – склеює, як пазл докупи. Після прочитання цієї книги зрозуміла для себе таку цікаву річ: виявляється, книги можуть бути бинтом та гіпсом!

Центральною ідеєю роману стала історія головних героїв: генетик, який працює на Німеччину, і заміжня домогосподарка. Сюжетна лінія вибудовує доволі просту й водночас надзвичайну картину, яка змушує читачів мимоволі жити двома життями відразу – своїм та життям героїв, зовсім чужих та взагалі нереальних.

Прочитуючи кожну наступну сторінку «Самотності в мережі», чітко простежувалось, що ж саме Я. Вишневський хотів донести. Він зумів вивчити такий складний «механізм», котрий має назву – «ЖІНКА!» А дивовижним є те, що письменник аж ніяк не дивується її душевній укомплектованості, її непередбачуваній емоційності та логіці поведінки, яка не підвладна жодній формулі. Моментами мені здавалось, що книгу «Самотність в мережі» писав чоловік з вираженими феміністичними поглядами.

Неможливо пояснити незрячій людині, як виглядає троянда і якого кольору роса на її пелюстках. Не тільки тому, що роса на пелюстках квітки – найпрекрасніше, що можна побачити в передсвітанковий час, але й тому, що кожна людина сприймає красу по-іншому. Звісно, неможливо пояснити людині, що таке любов. Любов, що долає відстані, любов возвеличена, любов, як у головних героїв книги.

Згодом виявляється, що справжня самотність відловлює нас зовсім не в мережі. Саме про це, власне, й розповідає письменник упродовж усього роману. Ритм життя та буденність загалом розставляють все на свої місця, початок і фінал рухаються навколо осі. Автор надто рано опустив завісу, щоб зрозуміти картину «за лаштунками» і те, що щасливого кінця уже не буде.

Щоразу читаючи новий епізод роману, було таке відчуття, наче тебе складали в гармошку й водночас навіювали ніжність, дихання ставало частішим, а серце чути у вухах…

«Так, словами можна торкатися. І ще ніжніше, ніж руками. Запах можна описати так, що він набуде і смак, і колір…» Януш Вишневський, викладаючи на папір ці рядки, писав про самого себе. Цей роман породжує в нас думки, воскрешає спогади, пробуджує почуття, викликає сльози і, безперечно, змушує по-новому глянути на світ, підійти до нього дещо з іншого боку. І найголовніше – відчути смак самотності та кохання у всіх його проявах…

Інна ЖМУРКО