Заплющила очі…

У цілковитій, пронизаній чорноземом темряві, побачила промінь. Серед буйної, горизонтальної метушливості моїх думок він був один. Переливаючись від світло-сонячного, темно-зіркового – аж до темно-місячного сяйва, промінь мерехтів і все частіше вмивався світлом. 

Він  був схожий на людину. Один-однісінький серед вічної темряви, промінь просто приймав свої сонячні процедури, і не сподіваючись ні на що, самотньо досвічував свій час…

Розтулила очі. Адже, у світі й так багато самотності. Розірвала кайдани, звільнивши промінь із темряви…

Світлана ГЕРУК