Мабуть, одним із найкращих спогадів дитинства для всіх залишається катання на санчатах, коли возили тато чи мама, а ми радісно сміялися крізь морозне повітря. Згадайте як стрімголов спускалися з гірки, а потім швиденько тягли санчата крутою гіркою аж на самісінький верх. Мить перепочинку – знов сідаєш і мчиш донизу, здається, ще секунда… і злетиш до небес. Поскрипування пухнастого снігу, сріблястий блиск в очах, а навкруги – вишукане мереживо зими, що манить у снігове царство.

Санчата несамовито мчать навипередки з вітром і, здавалося б, для них не існує жодних перешкод. Майже цілий рік вони чекали, щоб подарувати незабутні враження і чудовий настрій. Аж раптом гірка закінчилася, сани перевернуся та накрили з головою. Радісно підводишся з повним ротом снігу, хапаєш мотузку і швиденько біжиш знову на гору. Скільки б синців та подряпин не отримував, але катання на санчатах завжди було найкращою забавою.

Шкода, що все це залишилося в дитинстві. Однак спогад про санчата знову оживе тоді, коли самі станемо батьками й разом з власними дітьми потрапимо до зимової казки.

Катерина ЗУЛІНСЬКА