(Півроку тому сповна зрозуміла увесь зміст цієї фрази)

Ти, напевно, знав, що я обов’язково тобі щось напишу. Це вже стало нашою маленькою традицією: на кожну важливу подію пишу тобі слова, а ти після того, як їх перечитуєш, обов’язково говориш – «яка я в тебе розумничка». Так приємно усвідомлювати, що ми починаємо віднаходити і цінувати щось НАШЕ – маленькі традиції, окремі слова, які розуміємо тільки ми, жарти, до яких я вже починаю ставитись не так серйозно.

Сьогодні день мого народження. Із самого ранку мала б метушитись, розкидати всі свої речі на ліжку і приміряти їх перед дзеркалом, пританцьовуючи під якусь американську попсу (ну, так зазвичай роблять героїні романтичних голлівудських фільмів). Але сиджу вдома і навіть не думаю про те, щоб змінити цей стан «надихаючого сидіння». Повноліття буду святкувати без тебе… Останні 10 місяців всі свята ми зустрічаємо саме так: по телефону, спрямовуючи все тепло у пластмасову слухавку або ж у Всесвітній «павутині», вимірюючи ніжність мегабайтами листувань.

Не думала, що можна НАСТІЛЬКИ сумувати… Просто жити одним тобою… Адже ти – останній, про кого думаю перед сном, і перший, про кого згадую, прокидаючись. Знаєш, деякі люди можуть тільки мріяти про таке щастя, коли голова зайнята людиною, з якою пов’язує безцінне – взаємність.

А я обов’язково тебе дочекаюся! У цьому немає нічого важкого, потрібна тільки твоя підтримка і любов… Але залишайся самим собою, добре? І надалі май на все свою особливу точку зору, надалі будь хуліганом, а я буду твоєю дівчинкою, яку ти будеш кохати і захищати від усього лихого й усіх неправильних людей… Бо саме за це тебе ціную.

Чомусь цілий вечір думала про ту вагітну дівчину твого однослуживця… А тільки уяви собі: колись так само маленька частинка тебе буде штовхати мене зсередини у животик. І то, напевно, був би хлопчик… Бо ти ж так його хочеш, ти сам мені про це говорив, пам’ятаєш? Усе буде добре. Залишилось чекати вже менше часу, аніж пройшло. А ще ти завжди говориш мені, що ти зі мною… Навіть коли насправді знаходишся на відстані в сотні кілометрів. Дійсно, найпотрібніші завжди далеко…

Лист – це теж своєрідна розмова, тому я її закінчу словами, якими зазвичай ми і завершуємо наші діалоги: «Я так безмежно тебе люблю, моя найкраща, найдорожча людино!»

Ірина Паламарчук