Надворі сутеніє. Одягаю куртку, кидаю на плече сумку, і, незважаючи на холодну погоду та пригнічений стан, стрімко прямую на трамвайну зупинку. Справи. Ключі тривожно падають із рук, ґудзики на куртці не всі застебнула, світло, здається, не вимкнула, рукавички забула... Поспішаю, одним словом. Дорогою від кімнати до вахтера ніхто знайомий не потрапляє на очі. От і добре, бо ще злякаю когось грізним поглядом. Настрій поганий. Тому побажання «Доброго вечора» поважній тітоньці з вахти вилетіло сухе і скупе.

Переступаю поріг і зі скрипом відкриваю гуртожитські двері. Ковток прохолодного повітря настрою не додав. А ще ці закохані парочки зі своїми затертими фразами «муся», «зайчик», «слоненятко» взагалі спантеличили.

На спорожнілому тротуарі помічаю постать дівчини. Туман і темна пора доби заважають вдивитися в обличчя. Перша сходинка вниз, друга… дівчину розгледіла, але вона була мені незнайомою. Коли хотіла відвести погляд, почула слово «Привіт», яке супроводжувала ласкава посмішка. Дівчина, очевидно, обізналася. Проте скільки ж тепла і приязні випромінювали її очі. І якось так затишно стало на душі. Навіть сірий вечір здавався не таким сумним. Уже неквапливо крокувала до зупинки. Зустріч із незнайомкою тривала декілька секунд, але ця мить запам’ятається надовго.

Як важливо, хоча б час від часу незнайомим людям дарувати посмішку і позитивні емоції!

Яна СТРАТІЙЧУК