Серйозна ділова жінка зайшла в аудиторію, де невгамовні студенти ніяк не могли втихомиритися, ділячись своїми враженнями після новорічно-різдвяних святкувань. Проте, вгледівши суворого викладача, вмить сіли на свої місця. Вона вже з першої хвилини зустрічі зуміла сконцентрувати увагу аудиторії і зібрати докупи всі невловимо-променисті очі юнацтва. Перша пара курсу «Українська література кінця ХІХ – початку ХХІ століття» пролетіла непомітно швидко – адже атмосфера, творцем якої була викладачка, набувала приємно-теплих, затишно-солодких забарвлень.

Візуальне знайомство з Ніною Степанівною Поляруш – кандидатом філологічних наук, доцентом кафедри української літератури – відбулося набагато раніше. Кожного ранку світлими коридорами ІФЖ вона приходить на роботу, яка зараз для неї стала невід’ємним фактором, основним елементом творчої діяльності. Легка посмішка окриляє її, а студент, який проходить повз викладачку не може не сказати привітне «Доброго ранку!».

Ніна Поляруш – подолянка, народиласяв с. Гуменному Вінницького району. Пишається своїм прізвищем, адже воно несе істинно подільське коріння. Батько був фронтовиком, порядною та доброю людиною. Служив у тій армій, що й Олесь Гончар, тому «...коли читаю роман «Прапороносці», згадую, що мій тато пройшов тими військовими дорогами, що й письменник, можливо, їхні шляхи навіть перетиналися. Не можу спокійно читати, адже серед героїв бачу батька і маму, яка чекала його з війни», – зі сльозами на очах відкриває переді мною свої спогади жінка.

Наймолодша дитина в сім’ї. Із братом різниця у віці 14 років, з сестрою – 10. Мати працювала завідувачем дитячого садка. Батьки дуже рано пішли з життя, тому доводилося самостійно крокувати стежками сіродення. Важливим елементом родинної історії є те, що дядько Павло Никонорович, рідний брат батька, навчався разом з Михайлом Стельмахом у Вінницькому педагогічному інституті.

Закінчила Вінницьку середню школу №13. Ніколи не було сумнівів, що мрії малої школярки справдяться і вона здобуде педагогічну освіту. Кращими викладачами, які посіяли любов та щирість на педагогічному полі були: Василь Митрофанович Борщевський, який благословив на роботу в університеті та Зіновій Емануїлович Грузман, який особисто знав Павла Тичину. Здобувала освіту у Вінницькому державному педагогічному інституті імені М. Островського (випускниця 1975 року). Диплом аспіранта отримала в Київському університеті ім. М. Драгоманова. Після чого 5 років пропрацювала у Вороновицькій школі. В педінституті 5 років була заступником декана українського відділення. Зараз голова обласного жіночого товариства ім. Олени Теліги.

Має доньку Юлію, (кандидат філологічних наук, викладач ІІМ) та внучку Анастасію, яка у свої 14 років знає три іноземні мови. «Вони – моя радість і гордість» – стверджує Ніна Степанівна.

У складних життєвих ситуаціях завжди згадує мудре слово Зіновія Емануїловича: «А ти працюй! Все інше прийде. Не женися за славою, нагородами...». У Ліни Костенко – улюбленої поетеси викладачки, знаходить для себе інші рядки: «Митцю не треба нагород, його судьба нагородила...».

У людях цінує порядність, щирість, доброту. За типом темпераменту вважає себе сангвініком. Вміє пам’ятати лише добро. Вважає, що кожен повинен навчитися пробачати і не тримати зла.

Досвід роботи в університеті – 31 рік. Багато чого сталося за ці довгі роки. Певно, немає в Україні такого університету, де б не було дисертантів, у яких б не виступила опонентом на захисті дисертації. Щаслива тим, що серед її випускників є вже доктори наук, професори, гарні вчителі.

– Учительське життя цікаве тоді, коли йдеш у ногу з часом, в одному ритмі зі студентами, у разі відставання хоча б на один крок відбувається дисгармонія. Молодь це відразу помічає. Сама робота стимулює до того, щоб почувати себе завжди молодим. Багато екскурсій та поїздок здійснили зі студентами. Але найкраще пам’ятаю – музей Василя Стефаника. Там пригощали нас яблуками зі Стефаникового саду, – ділиться спогадами жінка.

Дуже багато про чужі життєві долі вона розповідає на парах студентам, впевнено каже, що двох однакових немає. Цитує поезію Ліни Костенко: «Я вибрала Долю собі сама. І що зі мною не станеться, – у мене жодних претензій нема до Долі – моєї обраниці».

Упродовж проведених тисяч пар, заліків та незліченної кількості іспитів можна написати окрему книгу курйозних і смішних випадків.

– До прикладу, у різних групах навчалися чоловік з дружиною. Вона була відмінниця, він – трішки ледачкуватий. Щоб допомогти коханому, вона написала шпаргалки, де було багато скорочень. І замість того, щоб розповідати про те, що Олександр Довженко перебував на державній роботі, хлопець сказав, що письменник написав дипломну роботу. Коли екзаменатори почали його допитуватися: «Коли? Яку роботу? Де?», він не знав, що відповісти і ображено заявив: «Та от дивіться, що ця Олька понаписувала! – згадує, посміхаючись, Ніна Степанівна.

Викладачка була на виступах Олеся Гончара, Івана Драча, Бориса Олійника, Юрія Мушкетика, Ліни Костенко. Найкраще, що було у її житті, пов’язане з педагогічною діяльністю та родиною.

Ольга УРСУЛЕНКО