Ніч укрила місто тихим покривалом теплих снів. На небі хтось увімкнув яскраві ліхтарики. Людей в цю пору на вулиці не зустрінеш. Таке відчуття, немов магазини, офіси, ресторани – все відпочиває від них, набираючись сил на новий день. Де-не-де повільно проїде таксі, з надією все ж впіймати дивака, якому не спиться. В цю мить все ніби завмирає в очікуванні чогось прекрасного…

Осінь тут настає раптово. Ласкаво торкаючись своєю рукою всього, що зустрічається їй на шляху, вона, ніби наводить на них ніжний смуток. Починається дощ. Маленькі краплинки швидко спадають мені в долоні, і я милуюсь бездоганним пейзажем осіннього міста. Це моя осінь. Моя пора, коли доба вимірюється рядками, час – образами, а мить – вловленим подихом натхнення.

Не кваплячись, крокую додому. І знову знайома вулиця, будинок… Заходжу, вмикаю світло. Тепла ковдра і чашечка гарячої кави зігрівають тіло. Погляд ласкаво обіймає світло у вікні. Слухаю пісню, яка наповнює повітря чарівністю. Думки вільно мандрують своїми казками… У мене побачення з Осінню.

Оксана ШЕРЕМЕТА