З поетичної шухляди

***

Минає все, змивається дощами.

Остання пам’ять подихом вітрів

Несеться вдаль, немов сумна душа,

Твого й мого затьмарених світів.

Лиш спогади небажані й незвані,

Промінням сонячним окрилені на мить,

Собі нахлинуть знову вечорами,

Затьмарять розум, серце заболить.

А потім відчай холодом осіннім

В самотню душу пробереться враз.

В густих туманах заблукала мрія,

Та вічна суть, яка єднала нас...

Юлія МЕЛЬНИК

***

Коли слова такі нестерпні,

Коли бракує теплоти,

Ти пам’ятай, що там, у серпні,

В моїх думках один лиш ти.

Ти пам’ятай про наше літо.

Про той ставок, квітучий гай,

Про те, що мали бути діти

І наш домашній теплий рай.

Ти пам’ятай про те, що сталось:

Ті очі, руки, погляд, сміх.

Про те, що півжиття соталось,

А потім виявилось: гріх!

Ти думай, створюй фонограми.

А потім їх вмикай ще рік!

За ті нікчемні щастя грами

Я маю вистраждати вік?!

Коли кидаєш виклик світу,

Коли все на душі зима,

Ти пам’ятай про наше літо –

Про те, чого тепер нема.

Ірина ПАЛАМАРЧУК

***

Вона сиділа мовчки на вікні

І годувала птахів своїм болем.

Ховалась від людської метушні

І запивала горе алкоголем.

Вона хотіла приховати почуття

І показати, яка душа її безстрашна.

Ніколи не любила співчуття.

І якби не було – їй завжди страшно.

Сидить голодна, бо давно не куштувала його губ,

Не тамувала спрагу від нестачі поцілунків.

Холодна, бо давно не відчувала теплих рук

І не стирала з тіла всіх його малюнків.

Сидить, чекає, поки сонце сяде,

Де перетвориться на птаха у пітьмі.

Коли злетить до неба й одиноку душу знайде,

Щоб залишитись з нею наодинці в тишині.

Ольга МАРЧУК

***

Вже годинник давно закотився далеко за північ…

За осіннім вікном гуля вітер і жалібно виє…

Я не можу заснути… І знаєте, навіть не пізно

Запитати у ночі навіщо так правильно жити!

Крики тіней розсипані по крижаній підлозі.

За повіки хапається сон і натягує ковдру.

Я згадаю про все, що було, у нічній дорозі,

І про те, що сховала доля у карт колоду.

Попри всі заборони іду і рахую ночі.

Засинаю, коли за північ «забігла» стрілка…

Хай збуваються мрії хоча б як заплющу очі!

Аби ніч не скінчилась… Зажди! Не тікай так стрімко…

Наталі ВОЗБРАНЮК

***

Небеса розсипаються краплями,

Розливається біль за вікном.

Це янголи в небі заплакали,

Проливаючи сльози дощем.

Не впізнали один одного в натовпі,

Ми пройшли, не піднявши очей.

І хранителі наші – янголи

Про любов не співають пісень.

Як же шкода, що не збулися мрії,

Як же боляче бути одній...

Дощ у вікна відкриті вривається,

Плачуть янголи смутком моїм.

Хто ж цей біль гіркий такий вигадав

Що так важко стерпіти його?

Гірко плаче мій янгол невидимий,

Бо не може зарадить цього.

Небо смужками вниз опускається,

Плачуть янголи. Мовчки, без слів

Краплі-сльози до щік доторкаються –

Поцілунки нездійснених снів...

Інна ДОВГАНЬ

***

Питаю у неба,

Куди ділись крила?

Куди ж їх поділа?

Невже загубила?

Немає… не варто, напевне, шукати!

Така, значить, доля – довіку блукати.

Ходити землею,

Грішними стежками,

Ясною зорею

Ніч темну стрічати.

Сльозами вмиватись,

У росах купатись,

В моліннях сердешних до Бога звертатись…

Чом дав мені вроду

І чорнії брови,

А долі не дав?

І лиш стиха діброви

Нашіптують важко: «Тримайсь…не впади…»

Аліна ДВОРЕЦЬКА

***

Зустрічаюсь поглядом з тобою,

Намагаючись пізнати глибину.

Не зрівняєшся ніколи ти з юрбою.

Що приховуєш, ніяк я не збагну?

Незнайомий ти, та все одно щаслива,

Що бачимось, коли проходиш повз…

Поглянеш знов на мене ти грайливо,

А погляд твій для мене, мов наркоз.

Навіщо нам знайомитись? Не хочу…

Нащо мені здалось твоє ім’я?

Я лиш своє тихенько прошепочу,

Щоби добралася до серця течія.

З твоїх очей черпатиму я силу

Прожити кожен новий день.

І пам’ятатиму ту посмішку я милу,

Бо ти – найкраще із моїх натхнень!

Незнайомий мій промінчик світла,

Тобі я вдячна за привітність у очах.

Я завдяки тобі розквітла

І в небо відлітаю, наче птах…

Тебе не знаю, та відчутне твоє серце.

Я бачитись з тобою хочу знов.

Душа моя, мов чистеє джерельце.

Не знаю я, а може, це любов?..

Оксана ШЕРЕМЕТА

***

Життя – це посмішка щоранку,

бажання бути до останку.

Також це щастя, що навколо,

це біль, що серце всім колола.

Життя – це вулиці та люди,

і та природа, що усюди.

Життя – це бачити себе,

в очах, що люблять лиш тебе!

Життя – це інколи образи,

життя – обірвані всі фрази!

Життя – це сонечко зимою,

й травичка вкрита вся росою.

Життя – холодні грози літом,

життя – це бути з цілим світом!

Життя – це страх перебороти,

це щось зробити, як всі проти!

Наталія ГАВРИШ

***

В зелених барвах синій монітор

І у вікно печально в’ються коси.

У тінях світлих білих штор

Ховаються змарнілі сльози.

Мої. Не чисті й не солоні!

Мої. Такі легкі і звичні.

А ти б’єш гордості поклони,

Й на мить стаєш мені лиш пересічним.

І у своїх очах ховаєш тихо вітер,

Ні, не холодний, ні, не ураган.

Й у величі великих жирних літер,

На аркушах ховаєш всі слова.

Ти дишеш тихо, важко і невпевнено.

У скронях кров пульсує мелодично.

Спить наша кішка клубочком звернена,

І все це стає чомусь так звично.

І крутить стрілка час неспинно швидко,

Багато істин ще нам треба зрозуміти:

Як, скручуючи кохання срібну нитку,

Знов вчитися знесилено любити?

Ольга КОСМИНА

Забуте, пережите і утрачене –

Воно, як небо, пахмурна блакить.

Помилкою здається передбачене,

І вже не зупинити вічну мить.

Відшепотіло, зникло все у безвісті,

Загинуло між невідомих меж.

Ще більш дурним здаєшся у тверезості,

Але спочатку жити не почнеш.

Здається, пам’ятаю все, що наболіло,

Здається попелом усе, що не вберіг.

Життя твого вже птахи відлетіли

У сутінки незнайдених доріг.

Усе, що було, більше не згадається,

Уся мрійливість зоряних думок,

Та назавжди на серці залишаються

Рубці і шрами власних помилок.

Всі відгуки минулого, забутого,

Де почуття для тебе вже чужі –

Ти знову Прометея не прикутого

Приковуєш у себе на душі.

Ті почуття, які давно відплили,

Ту кров душевну, яку пив ковтками,

В аортах й венах кров’ю ми не бились –

Ми там ходили вільними вовками.

Андрій КОВЕРЗЮК