Так важко повірити в слова,

Якщо у душі телефонні розмови.

Так легко зламати усе на раз-два

І важко повірити знову.

У думці єдина і завжди одна,

Лиш відстанню й часом розділена –

Ти ніби найперша відверта весна,

Яка так здається потрібною…

В якої і очі, і голос, і сміх

Здаються тобі особливими.

Вона забирає з душі білий сніг

І каже «Вірші є сопливими».

Розмови в парку водоспадами линули,

А вона, наче біла лілея, цвіла.

Для неї усе, – навіть зорі краплинами,

Для неї і створена ціла Земля.

І час 3:15 – в душі все горілося…

Про руки замерзлі казав, –

Але у душі та всім серцем хотілося

Тебе не пустити назад.

Лиш поруч з тобою, єдиною, вірною

Душа розривалася вщент.

Здавалася серцю найбільше потрібною!

Й від сліз розпадався дощем…

Як важко сказати словами побачене –

Слова – у душі, почуття – у віршах.

Усе не забуте і долею втрачене…

Літає ночами до тебе душа.

Лише фотографії душу знеболюють

І знов повертають у парк та вокзал.

Без тебе, далеко, я сам божеволію

Та тільки сім днів і приїдеш назад.

Вже 9:17 – «Київ-Хмельницький»,

Ти знов повернешся, знов сірий вагон.

Але дочекатися вже не терпиться

І ти обриваєш мій стомлений сон.

І снишся щоразу, як очі заплющую.

І їх відкривати не хочеться так!

Ти сенсом і суттю будеш неминучою,

І муза, і істина, і простота.

Ти зовсім далеко – душа розривається

І спогад до тебе її вже несе.

Тепер уже знаю як це називається –

Кохання, кохання, кохання і все…

Чекаю тебе з нетерпінням, надіями,

Ще трішки і знову побачу тебе:

Щиру, привітну і завжди замріяну,

Як янгол прекрасний спустилась з небес.

Андрій КОВЕРЗЮК

Цей стан підвищеної ненормальності,

Що криється в свідомості століть.

Схиляє очі вниз… І до реальності

Тебе приводить з криком злих порідь.

Можливо, все це просто адаптація

До диму, що пронизує життя.

Колись настане дивна ситуація

І стане ясно, хто в житті сміття…

Кому лише потрібна тепла ковдра,

Кому не вистачає кисню й фраз...

Згортай свою картину світлу й добру,

Забудь про все і тисни лиш на газ.

Не варто перейматися природою,

Яка засвідчує твоє життя.

Сприймай усе великою пригодою,

Яка триває, поки ти жива.

Валентина БУЦЕГОРА

Квітневий сніг,

Так пізно? Чи так рано?

Він став моїм

Чи ворогом, чи, може, талісманом..

А я буду

Боротись... Чи співати

Завжди було

То мало, то багато.

Давно з’явилась

Уві сні чи на яву.

Не розберусь

Існую чи живу?

Так хочеться

Сміятись чи ридати.

Але вже звикла

падати й злітати.

Квітневий сніг –

То сіль болючих ран

Він ворог мій.

А може, талісман..

Аліна БОНДАРЕНКО

Я навчу тебе слухати дощ.

Він, буває, так болісно плаче

І благає у листя про щось,

Невідоме й натхненно-гаряче.

Я навчу тебе бачити день

І читати вітри кольорові.

Між рядками журливих пісень

Чути мрії чиїсь загадкові.

Я навчу тебе чути траву.

Її шелест в невипитих росах.

Розуміти листву золоту,

Що вплітає мереживо в коси.

Юлія КОВАЛЬОВА

Моя душа прагне свободи!

Вона бастує, хоче змін.

Бо треба їй нової моди,

І зміни сірих кольорів.

Хоче сонця і натхнення,

Вимагає новизни,

Полуничного варення,

Чаю з запахом весни.

Їй так потрібен відпочинок

Десь на окраїні землі.

Вона буде збирать барвінок,

Писати вірші про вірші.

І бігти певно без упину,

Щоб наздогнати горизонт.

Шукати в Африці калину,

Лягти з пінгвінами в шизлонг.

Або вдавати божевільну,

І виписать такий рецепт

Одягти суконьку весільну

І шмигануть на рок-концерт.

Моя душа прагне на волю,

Подалі від цих сірих мас.

А я до неї стиха мовлю:

«Ти потерпи. Ще прийде час!»

Юлія ГИЛЮК

Пробач, що інколи передзвоню невчасно.

Пробач, що інколи мені замало слів.

Життя було безглуздим і нещасним

Допоки я тебе, Іринко, не зустрів.

Люблю з тобою так ділитись болем,

З людиною, яка є дійсно не дарма.

Не зустрічав такої ще ніколи…

В душі тепло, хоч за вікном зима.

Я так люблю, сумую і не знаю,

Як вихід у безвиході знайти.

Усе проходить, дні за днем минають,

Чекаю, коли знову приїдеш ти.

Аби зустріти знову, впасти на коліна,

Побачити лиш посмішку твою.

І від кохання, але не від ліні

Все повторяти: «Я тебе люблю!»

Тебе люблю, чекаю і не можу

Сказати про святу красу твою,

Хоч часто без причини я тривожу,

Але живу, чекаю і люблю.

Ти знаєш, що люблю тебе, ти знаєш…

І вітер тихо так мене несе.

І ти мовчиш, але, мабуть, кохаєш –

Та тільки я тебе кохаю більш за все.

Андрій КОВЕРЗЮК