Я мала з ним зустрітися сьогодні, а, можливо, й завтра… І ось ця мить, зідзвонившись, шукаю серед безлічі облич.

Мій погляд зупиняється на немолодому (але й старим його не назвеш) чоловікові, який так енергійно та дружелюбно махає рукою, що, здається, ріднішої душі ніколи й не зустрічав.

Сирість. Холод, що «рахує» кісточки на твоїх пальцях: один, два, три… рожеві, ні вже сині, зі швидкістю блискавичного, породистого скакуна з бездоганним родоводом мчить по тілу, залишаючи ті самі посинілі відбитки «копит». Вітер, який грається твоїм волоссям, зливається в бурхливий танок і безнадійно намагається заплести його в косу. Суміш води та багнюки, що нагадує клас хімії, де безліч разів проводять досліди. І на цьому тлі стоїть він: середньої статури, худорлявий; у сірому пальті, зі споду якого видніється білий светр; сіру шапку, яка робить широкий лоб непомітним.

На видовженому обличчі чіткі риси: густі темні брови, щирий погляд, довгий ніс, стиснуті вуста, які видніються поміж рясних вусів та усмішка, яка враз розтягнулась на його обличчі і може затьмарити «коники» природи, так звану весну, очікувану та сумну, яка змушує садити ведмедів підсніжники. Скільки пережитого можна побачити в карих очах з відблисками, що нагадують білі двері у блакиті…

Пасічник Микола Іванович народився 16 грудня 1958 року у селі Нарцизівка, Липовецького району, Вінницької області. Навчався в Ясенецькій школі, де вчителька допомогла школяреві розвинути вміння писати вірші. Навчаючись у ВДПУ ім. М. Коцюбинського, потоваришував із Олександром Єрмолаєвим, Віктором Мельником, Валерієм Лазаренком. Поет розповідав про свого побратима, якого відрахували з КНУ імені Т. Шевченка за те, що він поклав квіти до пам`ятника Тарасові Шевченку 9 березня. У радянські часи писав прозові твори, фейлетони для газети «Комсомольське плем`я». Друкувався у журналі «Перець», редактором якого був Олег Чорногуз, який згодом написав передмову до збірки гуморесок «Сіромахи» Миколи Івановича.

Після закінчення університету пішов до війська. Тривалий час працював кореспондентом у Погребищенській районній газеті «Колос». У зв’язку з сімейними обставинами був змушений переїхати до м. Могилів-Подільського, де разом із однодумцями підняли прапор на площі під час Народного Руху України. Згодом працював вчителем у м. Шостці Сумської області. Після трьохрічного вчителювання переїхав до рідного с. Нарцизівки, а пізніше в м. Липовець, де працював директором Липовецької телерадіокомпанії.

Нині займає посаду заступника редактора газети «Липовецькі вісті». І хоч пропонували стати головним редактором, зізнається, що відмовився. З 2008 року – член Національної спілки журналістів України, з 2013 року – Національної спілки письменників України. До його творчості належать збірки гуморесок: «Я стояв на белебені», «Сіромахи», «Веселий вулик», «Бандитські штучки» та упорядковане видання письменників Вінниччини, серед яких і його «Московська ікра».

Як завзятий, рішучий патріот, націоналіст Микола Пасічник щиро вірить у славне майбутнє України. Каже, що з віком частіше задумуєшся про віру в Бога… Він є членом організації «Самооборона», яка тісно співпрацює з поліцією. Цікаво, що коли відбувалася перша хвиля мобілізації в зону АТО, гуморист хотів піти добровольцем, але через стан здоров`я йому відмовили. Брав участь у благодійних ярмарках та допомагав книгами. Незабаром планується університетська зустріч випускників 1980 року, на яку неодмінно завітає. Окрім цього, важлива дата – 24 березня. Це 100-річчя газети «Липовецькі вісті».

Познайомившись з творчістю діяча, чудовим гумором, який у творах і життєвих історіях, що так чудово змальовують риси доброї та талановитої людини, з’являється натхнення на щось нове. Щоразу, згадуючи про талановиту особистість, з посмішкою на устах та задумливим поглядом, прокручую в голові щирий, відвертий голос та згадую обличчя чоловіка, про якого колись заговорить увесь світ.

Я мала з ним зустрітися сьогодні, а, може, й завтра…

Альона ШПИЧКА