Студентка спеціальності «Журналістика» Вінницького державного педагогічного університету Аліна РУДЧЕНКО у рамках проекту «European standards of journalism», ініційованого Інститутом української політики (м. Київ), протягом 10 днів курсувала Європою.

Учасники проекту – 11 кращих студентів із різних куточків України (Вінниця, Львів, Луцьк, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Одеса та Київ) спілкувалися з журналістами й побували на знімальних майданчиках провідних польських телеканалів, відвідали засідання у Сеймі та порозмовляли з депутатами; милувалися красою та духом різдвяної Європи. Аліна повернулася з подорожі з потужним зарядом енергії та новими ідеями, якими ділиться з читачами «СТ».

– Зустрічі з європейськими спеціалістами, «круглі столи», нові знайомства – у кожного залишився свій неповторний слід в душі. Висновки кожен теж зробив свої. Для мене це – безперечне розуміння: допомогти собі українець зуміє лише сам. Усвідомивши це, можна крокувати далі.

З вуст Аманди Пол, експерта Європейської Комісії з питань євроінтеграції, прозвучали пророчі слова: «Демократичні зміни в Україні займуть не менше семи років». Однак, це не значить, що сім років потрібно чекати, це час, щоб діяти. Мойсей 40 років водив свій народ пустелею, доки не помер останній раб. Українцю потрібно викорінити в собі раба духовного. Цей період повинен стати роками катарсису української нації. Усвідомлення народом свого шляху не приходить в один день.

Однак, драматизація ні до чого. Хто з нас не чув інформаційні та смислові теги «важкі роки», «кривава історія», «іноземне панування», «українське рабство»? Цими виразами переповнений локальний інформаційний простір. Складається враження, що з українця формували раба не лише впродовж того самого панування, а й сьогодні. Любить пересічний громадянин пожалітися на тривалі утиски України з боку іноземця.

Те, що відбиток відповідальності за наше сьогодення і наше майбутнє лежить на нас самих, ми відмовляємося визнавати. Парадокс: власними успіхами ми завдячуємо лише своєму розуму, кмітливості, комунікабельності, креативності, трьом золотим волосинам, чарам трьох апельсинів (потрібне підкреслити). А в невдачах винні влада, сусіди, що голосно слухали музику вночі, дружина, яка купила собі помаду й не зварила борщ, президент, що не вміє читати або ж батьки з їхнім некоректним набором генів. У жодному разі не наші руки й не наша голова, не лінь і небажання – лише божественне провидіння.

Недолік середньостатистичного українця в його недостатній вірі в себе, у завтрашній день, у справедливість. Вірус зневіри вражає ще в дитинстві й так і сидить десь у головах чи серцях громадян, періодично викидаючи в кров нові дози відчаю.

Ще римляни успішно керували імперіями, розділяючи їх на ворогуючі клани. Людина людині залишилась вовком і до сьогодні. Влада маятникоподібно розхитує почуття довірливого електорату. Чіткий поділ на «наших» і «чужих» зачіпляє всі сфери суспільного буття, аж ніяк не сприяючи консолідації нації. Але багато від пересічного українця не потрібно, лише усвідомлене розуміння того, що відбувається навкруги. Свідомою людиною важко маніпулювати. У гіршому випадку можна весь великий та величний народ гнати до загону та чіпляти табличку «Баран український, аморфний та безправний».

Майбутнє України за інститутом усвідомленої відповідальності. Загальний рівень політики ніколи не стане вищим, ніж рівень свідомості та культури кожного окремо взятого члена суспільства. Багато не потрібно – велике складається з дрібниць. Переконана, що кинутий недопалок чи лайка набагато більше наближають країну до занепаду, ніж політичні ігрища з мільйонними аферами.

Глибоке враження справила зустріч з представниками української діаспори в Бельгії. Люди, що навчилися здалеку любити Україну. Жадібно розпитують вони про новини з Батьківщини. Замість засудження хочеться спробувати розуміти, що гонить українця невідь куди? Чому новим домом для своїх дітей обирають вони інакший і часто негостинний світ? Відповідь кожен може знайти в собі самостійно. Людей ведуть за собою дві мрії: прагнення змін та прагнення спокою. Вони обрали друге. Пілігрими бігли в усі часи, і завжди їх гнала за собою не так зовнішня необхідність, як суб’єктивне, глибоко внутрішнє незадоволення.

Наша євроінтеграція почнеться тільки з любові до сьогодення. Прийняти правила гри, відкинути негативізм та заангажованість – не все так погано. Не потрібно йти на барикади – Європа хоче бачити українця повноправним та гостинним хазяїном у своєму домі. А такий дім не будується ні війною, ні конформізмом, ні ненавистю. По цеглині й найдрібнішій піщині збирається він, а потім багатство і слава його примножуються роками. Отож, українцю, підніми голову, не все втрачено, це лише початок.

Власкор.