З одного боку кімнати – навпроти гостей – стоять звичайні діти, десятеро осіб, більшість яких, певно, не усвідомлюють і не розуміють, чого і як сюди потрапили. У Вінницькому СІЗО вони до вироку суду, потім або колонія, або омріяна свобода…

На творчу зустріч із підсудними прийшли Катерина Осадчук – завідувач відділу Вінницької ОУНБ ім. К.А. Тімірязєва, юні поетеси – Анастасія Коломієць та Аліна Присяжнюк, письменник, старший викладач кафедри журналістики нашого університету Віталій Борецький та журналісти місцевих мас-медіа.

Семеро ув’язнених, яких привели до кімнати, були «довічниками». Кожен з них, у середньому, скоїв по два вбивства.

– У нашій установі перебуває більше чотирьох сотень людей довічного позбавлення волі, загалом, вони занапастили понад вісімсот життів. Багато з них знаходиться тут уже більше п’ятнадцяти років. Проте на такі заходи йдуть охоче. Адже проводити двадцять три години в одному приміщенні і лише одну на прогулянці – дуже важко, – розповідає заступник начальника управління державної пенітенціарної служби України у Вінницькій області Юрій Тимошенко.

На руках залізні кайданки, які обмежують рухи під час перегортання сторінок у книжках. Стандартні для всіх прямокутні таблички на лівому боці – над серцем (символічно чи випадково), на яких прізвище, ініціали, рік народження та слова «засуджений до ДУ».

Схвильованість, деяка зніяковілість, велике бажання декламувати вірші перед глядачами, у деяких – сльози на очах – усі ці емоції належали окремим злочинцям, які перебувають за колючим дротом третю частину свого життя. У декого з них окуляри, професорські лисини, дещо аристократичні манери, знання про дактилі, хореї, ямби – усі віршовані строфи. Тобто, усе те, чого іноді бракує людям, здавалося б, високого інтелектуального рівня.

Ті семеро остаточно зламали стереотип типових жорстоких «вуркаганів». Перед нами вони постали високоосвіченими людьми, які люблять поезію, пишуть вірші, оповідання, випускають власні книги. Сергій Дюкарєв – друкується уже вп’яте. Ув’язнений Сергій Ключнік присвятив свою творчість дітям і подарував «Тімірязєвці» власну книгу, яку випустив за сприяння та ініціативи місцевої бібліотеки.

Арсеній Прокофьєв цитував Біблію: спрагло, жагуче, віруючи, захлинаючись у власних словах: «В начале было Слово, и Слово было у Бога, и Слово было Бог...». Відкрив душу віршем: «Я цим живу, нанизую слова на нитку думки, як разок намиста. Важкий це труд, та радість лиш бува, коли почуєш спів джерельний, чистий...»

Сергій Дюкарєв, спілкуючись з журналістами, сказав: «Тюрма подарувала мені великий шанс залишитися наодинці з собою, заглянути собі у душу, оглянутися назад і переосмислити життя, розібратися з майбутнім. І ось під час такого спілкування з собою почав писати. Уже вийшло п’ять книжок, три з яких – дитячі. Колись обіцяв доньці, що напишу казку. Але за той період, коли книжка писалася, видавалася – вона уже виросла... Письменником себе не вважаю, але людиною, яка цього прагне – можна. Безперечно, винен у тому, за що тут перебуваю. Це серйозна кримінальна історія далеких 90-х. Було багато часу на роздуми, тому, усе переосмисливши, зараз зробив би інакше, але назад нічого не вернеш. Апеляційні терміни уже вийшли, тому просто чекаю... Шкода, немає розподілу на тих людей, які змінили своє світобачення, і тих, які його не збираються змінювати».

– Ніякої відрази звідси не виношу. Здивований, приємно вражений талановитими людьми. Такі зустрічі корисні і для ув’язнених, і для молодих поетів та студентів-журналістів, – стверджує викладач Віталій Борецький.

Вийшла з в’язниці і зрозуміла: серед тих сотень ґвалтівників і вбивць є ще й ті, які закохані у поезію, які люблять читати, які хочуть жити, без надії сподіваючись на свободу.

Ольга УРСУЛЕНКО