ДОСЬЄ

Автор: Наталя Муляр, студентка 4 курсу інституту філології й журналістики

Дата народження: 7 травня 1995 року

Рідне місто (село): с. Іванів Калинівського району Вінницької області

Освіта: Іванівська СЗОШ І-ІІІ ступенів №1

Хобі: слухати рок, подорожувати, дивитися фільми й читати книги із «закрученим» сюжетом і непередбачуваним фіналом, спілкуватися з оригінальними особистостями, з яких обов’язково черпати натхнення

Життєве кредо: Якби світ був сліпим, на скількох людей ви б справили враження?

Улюблені книги: Станіслав Лем «Соляріс», Томас Кенеллі «Список Шиндлера», Олдос Хакслі «Прекрасний новий світ», Джон Фаулз «Колекціонер», Харукі Муракамі «Норвезький ліс».

Улюблена музика: меломан, проте в моєму плеєрі переважає рок.

***

І погасло світло. Не те, що біжить по лініях електропередач, а звичайне сонячне світло. Надворі стало темно, як у кишені старого гробаря, який мав звичку струшувати залишки землі об одяг. Помаранчевого диска не було видно вже кілька місяців.

Сьогодні бачив як сотня людей повиходили з домівок зі свічками, ліхтариками, запальничками й підносили їх до неба, пильно вдивляючись доверху, що аж шиї затерпали. А я сидів у своїй кімнаті, звикнувши до повної темряви. Лише радіо заспокоювало і, намагаючись розважити, розказувало новини. Астронавти із американського шаттла «Х’юстон-1» розповідали, що в космосі стало ще темніше, навіть зірки погасли. Уряд штату Небраска зваженим тоном закликав зберігати спокій, поки NASA не вирішить, що робити із відсутністю сонця. «А далі про таке», – пробурмотіло з приймача. Я потягнувся до колеса регулювання звуку і прокрутив його до мінімуму. У кімнаті було мертво. Усі аналізатори (і зорові, і слухові, і тактильні) забули свого подразника. Я закрив очі.

З-під припорошеної часом пам’яті почало щось прокидатися. Шурхочучи зім’ятими квитками на потяг, з’явилася Вона. У літній, з дрібно розкиданими фіолетовими квітами, сукенці. Із черевиками зі смішними червоними шнурками, що не пасували ні до чого з її вбрання, хіба до спраглих губ. Із вічно розпущеним рудуватим волоссям, яким любив гратися вітер і я. Із дурнуватою примхою ходити вдвох тільки з правого боку.

Згадав: липневого вечора, вийшовши прогулятися літнім містом, ми покинули все і подалися до моря. Я залишив тут роботу і обов’язки. Вона – ненагодованого кота і холодний чай. Сім днів ми жили разом. Щодня їли приготовлену нею напівсиру локшину. Бавилися смарагдовими хвилями на пляжі. Пришвартовані кораблі шепотіли: «Ідіть далі». І ми йшли. Коли вона декілька разів пошкоджувала ноги морськими мушлями, тоді я ніс Її на руках. Я міг нести Її сотні верст, аби лише вдихати її парфуми. Вони такі, як Вона. Загадкові. З яких прянощів створили Її і цей аромат?

Пам’ятаю, як купив Її за п’ять песо. Ні, Вона не так дешево себе продала. Стільки коштував шоколад в Домінікані. Як знак своєї любові Вона придбала на базарі в старого продавця ківі. Ми ласували фруктом дорогою додому. А по наших руках текла його солодка кров.

Я забув Її ім’я. Вона тепер ввижалася мені кольором. Тим, якого вже кілька місяців не бачила жодна клітина моєї сітківки. Я бачив Її у світло-жовтому, де-не-де в яскраво-помаранчевому. Цей колір випромінював тепло. Коли думав про Неї, температура сягала за 38 градусів.

Я відкрив очі. Будинок наливався світлом. Отим бажаним помаранчевим кольором. Нащо тепер мені сонце, коли, згадавши Її, вмикаються усі небесні ліхтарі? Нащо мені цей зрадливий диск, коли хоч сім днів із семи тисяч трьохсот я мав Її?

Наталія МУЛЯР