«Їдь, їдь вже, будь ласочка, швидше!» - думаю, стоячи на автобусній зупинці у своєму селі. Нервово виймаю з сумочки мобільний. Він мовчки сповіщає мені, що уже сьома двадцять. І хоча маршрутки їздять кожних 15 хвилин, сонного народу, який мріє потрапити зранку на роботу, на навчання, чи ще куди не-будь, багато.

Лиш автобус показався на горизонті, усі, жмурячись, намагаються прочитати, куди він прямує.

«Вінниця» - щасливо промовила сама до себе.

У салоні, немов у сірниковій коробці, – місця мало, людей навалом, дихати немає чим. Якийсь високий хлопчина запропонував мені сісти на його місце. Я з подивом погодилась (рідко нині трапляються такі толерантні молодики), адже стояти на одній нозі, не тримаючись, в такий ранній час, та ще й у понеділок, було вище моїх можливостей. Та не довго тривала моя радість...

На одній зупинці водій підібрав дуже цікавих пасажирів: троє чоловіків та дівчину років вісімнадцяти. Анекдоти, незрозумілі історії та сміх лилися разом із запахом дешевого спиртного по салону автобуса. Цікаво, але ці веселі пасажири навіть не думали розплачуватися за проїзд. Коли водій нагадав їм про те, що потрібно заплатити за дорогу, дівчина, ледве стоячи на ногах, витягла з кишені 20 зім’ятих гривень.

- Чотири до Вінниці..

- Шановні, один квиток коштує сім гривень, - м’яко пояснив водій.

- В нас більше нема, - посміхаючись, відповіла панянка.

- Тоді виходьте.

- Нє-нє. Ми зараз знайдемо..

Трохи пошурхотівши, дівчина передала ще пару гривень.

- З вас ще п’ять, - трохи рознервувавшись, відповів водій.

Дівчина, не довго думаючи, почала ритися у своїх кишенях.

- Ось! Дивіться, яке гарне! З самого Луцька! Я з Луцька приїхала!

Білокура сп’яніла громадянка протягнула водієві ... яблуко.

- Так! Я серйозно. Навіщо мені ваше яблуко. Мені потрібні гроші за проїзд!

- Ну у нас нема більше.

- Добре, що на горілку знайшли зранку, - сказала якась тітка.

- А ми не шукала, вона в нас ще зі вчора була, - перебендюючи, відказала дівчина.

Молодики з компанії почали обурено щось белькотіти.

- Дайте мені пляшку, - сказав один з них, - я вам самогону наллю.

Водій зменшив швидкість. Рознервувався.

- Будете себе так поводити – підете пішки далі. Висаджу вас на наступній зупинці. Якраз проїзд на всі ваші кошти, - чітко сказав водій, протираючи переднє скло.

Не очікувано для усієї сонної здивованої публіки, яка вже сп’яніла від «ароматів», найстарший чоловік пропхнувся на перед і з якоюсь немислимою жорстокістю, неадекватністю почав кричати:

- Шо? Да я з Данєцка пішки прийшов. Я з аеропорту трупів на собі волік. Да ти шо, думаєш, я до Вінниці не дойду, чи шо? Да в мене кришу розірвало, як я додому прийшов. Ти тут їдеш на своєму автобусі і грошей тобі жалко, а я там пацанів закопував. Тут у вас жізнь, а там немає жізні!

- А я хіба винен, що так сталось? Чи люди, для яких ви тут влаштували концерт в цьому винні?

- Нє. Але ти ж там не був! І ви там не були! А я там був і я знаю!

Білявка намагалась втихомирити свого компаньйона.

В салоні запанувала тиша. Така мертва... Несправжня. Усі студенти повитягали навушники з вух і навіть боялись лишній раз голосно вдихнути. Біля мене сиділа молода жінка. Її очі бігали по всьому автобусові і я помітила, як вона нервово спостерігала за усім цим ранковим дійством.

- Так! Я вас прошу вести себе адекватно. Для чого ви таке творите в автобусі. Мені ще увесь день людей возити, а ви мене так виводите!

- Да це я веду себе ненармально? Чуєш, давай вийдемо? Я щас тобі розкажу, хто з нас неадекватний? Я щас тобі докажу в лісі хто з нас хто!

І знову тиша. І знову вона така важка і якась безглузда.

Вінниця. Водій мовчки відчиняє двері.

- Ви хоч не цурайтесь мене, командир, - спокійно і якось так тривожно звернувся до водія чоловік.

- Щасти, - відповів водій, видихнув, і вийшов з автобуса.

Пасажири повільно виповзали із салону. Я – серед них. За мною жіночка, яка сиділа біля мене.

- Втрачені люди, - сказала вона мені. Я здивовано глянула на неї.

- Мені відомо, що вони обстежуються в психлікарні. Цей славнозвісний «боєць», постійно медсестрам розповідає історії про свої подвиги в зоні АТО. Але насправді, немає жодного доказу, що він взагалі воював...

Ольга КОСМИНА