Сивий професор проходив між лікарняними ліжками. Палата вщент забита людьми. Вони були не просто хворі, а важкопоранені в жорстокій, кровопролитній війні.

Він бачив багато страждань. Понівечені  молоді тіла, нестерпний біль, приреченість. Він знаходив слова для кожного, підтримував, не піддавався розпачу, боровся. А зараз Василь Іванович не знав, що робити, як себе повести, що сказати. За довгі роки лікарської практики він вперше відчував таку сильну й всепоглинаючу спустошеність. У той момент відчай, здавалося, охопив кожну клітину його тіла, душі, розуму.

Професор підійшов до ліжка молодого лейтенанта. Соняшник. Так називав цього по-дитячому відвертого хлопця. Великі сині очі, світле хвилясте волосся, неймовірно добрий погляд. Він нагадував лікареві сина, якого так і не змогли врятувати… .

Що ж він скаже цьому хлопчині? Йому лише ...
Читати далі... .