Сивий професор проходив між лікарняними ліжками. Палата вщент забита людьми. Вони були не просто хворі, а важкопоранені в жорстокій, кровопролитній війні.

Він бачив багато страждань. Понівечені  молоді тіла, нестерпний біль, приреченість. Він знаходив слова для кожного, підтримував, не піддавався розпачу, боровся. А зараз Василь Іванович не знав, що робити, як себе повести, що сказати. За довгі роки лікарської практики він вперше відчував таку сильну й всепоглинаючу спустошеність. У той момент відчай, здавалося, охопив кожну клітину його тіла, душі, розуму.

Професор підійшов до ліжка молодого лейтенанта. Соняшник. Так називав цього по-дитячому відвертого хлопця. Великі сині очі, світле хвилясте волосся, неймовірно добрий погляд. Він нагадував лікареві сина, якого так і не змогли врятувати… .

Що ж він скаже цьому хлопчині? Йому лише 21. Результати обстежень невтішні. Скоріше всього ходити боєць не буде. Ураження хребта – це серйозно. Його викинуло розривною хвилею з поїзда, яким він перевозив військовий вантаж у гарячу точку. Василю Івановичу було шкода Соняшника найбільше, бо він не плакав, не лаявся, не просив нічого. У глибоких синіх очах застиг біль, сум та розпач. Проте все-таки дечого він хотів, майже благав: «Не повідомляйте мамі, будь ласка. Не треба, прошу!».

Чим лікар має зараз його втішити, як підбадьорити? Невже скаже: «Кріпись, сину, все буде добре», коли є лиш мізерна надія на те, що сильний, життєрадісний парубок знову стане на ноги. Василь Іванович підійшов до ліжка пораненого, запитав: «Ну, як справи, юначе?». А в очах Соняшника застигло одне питання: «Ходити буду?». Професор не витримав, збрехав: «Будеш ходити, будеш. Ти тільки вір!». Хвилинна тиша. Лікар знову заговорив: «Дівчину маєш? Нехай приїде». «Не маю…» , – тихо промовив юнак.

Минуло два місяці. Стан бійця був стабільним – самопочуття покращувалося, але ніг він так і не відчував. Батькам категорично вирішив не повідомляти. Лікар погодився, адже в глибині душі не полишав сподівань, що хлопець попри все одужає. Розумів, що сльози матері не допоможуть йому, а завдаватимуть ще більше болю. Тих вісім тижнів здавалися вічністю…

Дивно, як один момент може докорінно змінити життя. Всього миттєвість здатна знищити людину або подарувати їй щасливе майбутнє. Тієї ночі медсестра взяла на чергування в лікарню маленьку дочку. Поки жінка намагалася швидко впоратися зі справами, дівчинка бігала між ліжками, біля яких стояли крапельниці, милиці, ходунки. Непосида зачепилася за милицю і ще мить – упала б на залізний стіл із шприцами. Соняшник краєм ока побачив, збагнув, що може статися непоправне і, не роздумуючи, зірвався з ліжка, хапаючи дитину за руку. Дякувати Богу – втримав. Глянув у перелякані очі, посміхнувся й чимдуж обійняв малу. Перевів погляд на здивовані обличчя постраждалих побратимів. Пауза… Шквал радісних вигуків і аплодисментів вирвався з вікон палати. Хлопці щиро вітали лейтенанта: «Юначе, ти стоїш! Ти це бачиш!?». Соняшник відчував нестерпний біль у спині, але розумів, що він все-таки буде ходити й повноцінно жити.

За декілька хвилин прибіг професор. Із порогу запитав, де болить, які відчуття. Потім підійшов ближче й тремтячим голосом промовив: «Медицина медициною, а дива за розкладом! Ти щасливчик, Соняшнику! Господь любить тебе й дарує шанс на щасливе життя. Ніколи не забувай про це!».

Ірина БОГАЧУК