У час, коли за вікном буяла весна, українська земля породила свого відданого сина. Обдарувала талантами, обійняла красою рідних краєвидів, напоїла любов’ю до знань. І ось він, славний і мудрий, у кожному слові плекає ту безкраю любов, подаровану йому при народженні.

Першого травня святкував свій 72-ий день народження талановитий поет, літературознавець, критик, фольклорист, громадський діяч, член Національної спілки письменників України, лауреат кількох літературних премій, голова Вінницького осередку наукового товариства ім. Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, професор Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського, заслужений працівник культури України Анатолій Мусійович Подолинний.

Народився в с. Шипинки Барського району. Ріс у багатодітній сім’ї разом із трьома старшими сестрами. Коли хлопчику виповнилося шість, сестра, старша на три роки, навчила його читати. З того часу в ньому зародилася пристрасть, яка не згасає донині, – любов до рідної мови – мови Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки. Адже тоді в селі панувало багатюще українське слово, у всій своїй красі та мелодійності, яке й покликало хлопця до себе.

Коли був маленьким дуже полюбляв книжки, читаючи усе без розбору. Село, у якому він ріс, знаходилося за два кілометри від районного центру, тому хлопчик щотижня навідував стару єврейку-бібліотекарку, ледь не слізьми випрошуючи в неї нову книжечку для читання.

– Пам’ятаю, як зараз, мої дитячі дивацтва. Одне з них – це те, як ходив до районної бібліотеки за книжечками. Заходив до старої єврейки, а вона дивилася на мене, зовсім малого, і відповідала, що не може мене записати, не може дати мені книжечки. І я, ледве не плачучи, просив її. Після чергового «сльозливого» прохання вона мене таки записала. Дитячі книжечки, які бібліотекарка давала мені, були настільки маленькими, що проходячи від району до села (два кілометри), я прочитував отриману літературу находу. І уже прийшовши додому, сідав і чекав, чекав, щоб швидше промайнуло три дні, і я зміг знову навідатися до району.

Уже в четвертому класі Анатолій почав віршувати.  Повоєнний час, у якому він жив, був нелегким: тяжка праця у колгоспі спіткала і дітей, і дорослих, робила з них рабів. Та навіть вона не погасила того вогню в його талановитій душі. У першому вірші відбився світ селянського хлопчика:

Губить листячко наш сад,

Бо на дворі листопад.

Я візьму свої граблі,

Листячко зберу з землі,

Поросяткові підстелю,

Хай поспить, як на постелі.

Нелегко йому це вдавалося, адже в селі його ровесники не могли цього зрозуміти, сміялися, дражнилися. Та юний поет продовжував займатися улюбленою справою. І згодом у єдиній обласній газеті «Вінницька правда» почали виходити його вірші, фейлетони, нариси, що зовсім змінило ставлення односельчан до хлопця.

Та, на жаль, доля складалася інакше. Бажання стати учителем у Анатолія Мусійовича було величезним, але знань після закінчення школи для вступу до педагогічного інституту не вистачило. Юнак обирає хліборобську професію і вступає до сільськогосподарського технікуму в Молдові. Згодом працює в колгоспі і радгоспі бригадиром, та аж ніяк не покидає заповітної мрії – пов’язати своє життя з літературою.

Молодий, відважний та рішучий, у віці 21 року Анатолій Подолинний змінює своє життя і вступає на філологічний факультет Вінницького педінституту, який успішно закінчує, а згодом – у ньому і працює ось уже більше тридцяти років на кафедрі української літератури, де пройшов шлях від асистента до професора. Саме тут він нарешті повноцінно зайнявся літературою, творить, збагачує свою душу і ділиться своїми численними надбаннями зі студентством.

Багата різними дарами літературна скриня Анатолія Подолинного. Усе своє дитинство він збивав її, вирізьблював  красою української мови, прикрашав її багатоголоссям, оздоблював прадавньою мудрістю, розмальовував чарами кожного українського словечка. І тепер, з року в рік, вона наповнюється його власними літературними й науковими працями, а також творами, підготовленими з колегами по перу. Довідники, хрестоматії, антологічні видання, передмови до поетичних збірок талановитих подолян, рецензії, статті, зокрема до «Української літературної енциклопедії» (УЛЕ), «Енциклопедії сучасної України» (ЕСУ) тощо.

Мова для Анатолія Мусійовича Подолинного – це все! Якщо є мова – є народ. Усе своє життя талановитий письменник плекає рідну українську мову, навчає усіх і кожного, як потрібно берегти її, як за неї заступатися, як цінувати, як платити за неї усім, чим тільки можеш платити – він вчить її любити.

Наталі ВОЗБРАНЮК