Не казатиму, що ніколи не вірила в існування Діда Мороза. Як у всіх дітей, такий період у мене був. Мої батьки, знову ж таки, як і всі, намагалися тримати правду про нього при собі, нагадуючи щороку напередодні свята про написання листа Діду Морозу.

Одного разу ми з сестрою написали йому такого листа, і не одного (бажань багато – та ще й змінюються щогодини). Поклали перед сном (за вказівкою мами) на підвіконні. «Доки ви не заснете, помічники Дідуся Мороза не прийдуть, аби забрати ваші листи й передати їх йому!» – завжди казала мама. А ми слухалися, бо вірили у казку, і в те, що існують привиди та відьми, феї та гноми, і неодмінно – Дід Мороз. Інакше, хто ж постійно дарує те, що ми дійсно просимо у нього в ТАЄМНИХ листах, які читає «тільки він».

Наступного ранку ми з сестрою насамперед перевірили підвіконня та дуже зраділи, тому що помічники найщедрішого з дідусів таки забрали наші листи.

Через тиждень, у переддень новорічної ночі випадково почула, як моя мама говорила по телефону. Як потім зрозуміла – розмовляла з татом.

– Не забудь ще в універмаг заїхати. Лист Насті у нас в машині, подивись, там, де твої права та техпаспорт. Лері все купив? Точно таку, про яку вона писала? – запитувала мама, чомусь, шепочучи.

Закінчивши розмову, вона зайшла до кімнати. Сестра спала, тому я могла спокійно поговорити з мамою про почуте мною. Та на мої розпитування про те, чому мій лист у тата в машині, а не в будинку Дідуся Мороза, і чому замість нього, подарунки Лері купує татусь, мама відповідала якимись непереконливими відмовками, в які вже чомусь не хотілось вірити.

­ – Насте, тато купив подарунок Лері, тому що він допомагає Діду Морозу. Адже, у нього таких дітей, як ви, мільйони…Він не може встигнути придбати усе, чого вони бажають. Чому твій лист у машині? Тому що Дідусь його залишив там з відмітками навпроти тих бажань, які він виконав. А ті, які не відмітив сніжинкою, виконає наступного року. Настю, ну не подарує він тобі коника. Доню, а де він буде у нас жити? – намагалася переконати мене мама у тому, що казки таки реальні.

Новорічна ніч. Тато встає з-за столу, кажучи щось про те, що чує стукіт у двері й виходить подивитися.

– Напевне то дідусь, дідусь, дідусь! А разом із ним Снігуронька? Так, мамо? Я така ж гарно вбрана, як і вона? – радіючи, запитувала сестричка.

– Звісно-звісно. Ти ще краща. Приготувала віршик про зиму?

Прийшов дідусь, в якому я чомусь впізнала свого тата J Чи-то цього року, він погано загримувався, чи-то мої підозри після підслуханої телефонної розмови відкрили мені очі. Сестричка  нічого не помічала, розповідаючи йому віршик за віршиком, отримуючи подарунок за подарунком. Фіналом цього виступу було наше спільне виконання пісеньки: «В лесу родилась ёлочка» (з дитинства ми вчили російські пісні та вірші – впливав на це тато-росіянин).

Доки ми сиділи, розбираючи подарунки, дідусь непомітно для всіх попрощався з нами і зник. За мить замість нього прибіг тато зі словами: «Неужели я его снова пропустил? Что же это такое! Уже третий год он убегает, не дождавшись меня». Я посміхнулася, бо у тата на щоці лишилися рум’яна, якими він підробив собі почервонілі від морозу щоки, а сестричка не вщухала:

– Тату, тату, він подарував мені ляльку, ляльку! Я назву її Принцесою, можна? А ще…я співала ту пісеньку, якої ти нас із Настею навчив.

«Вона нічого не зрозуміла? Маленька ще. Нехай…через кілька років усе сама дізнається. Не буду її засмучувати» – подумала я та приєдналася до сімейної розмови про появу довгоочікуваного й бажаного святкового гостя…

Анастасія ЯКОВИШИНА