Сиділа й не зводила погляду з монітора старенького комп’ютера. Не фокусувала погляд на чомусь конкретному. Вдивлялася, але нічого не бачила. Випадково піднявши погляд на 10 сантиметрів вище, скам’яніла. Щелепа повільно опустилася донизу. Та це лише на коротку мить, бо ж наступної секунди, десь під горлом беззвучно й ледь відчутно пролунав вибух. Голова завертілася, ніби охоплена сивим димом.

Чорні ворони десятками чи навіть сотнями розривали морозне повітря. Здавалося, крізь скло чути звук від розмаху їхніх крил. Дивилася та розуміла: як добре летіти, не думаючи ні про що. Відчувала, як хочеться вистрибнути зі своєї реальності й пірнути в іншу. Розкрити крила, полетіти вслід за ними в небо.

Двадцять п’ять секунд тривала ця мить. На двадцять п’ять секунд забула, як дихати. Двадцять п’ять секунд ворони з’являлися та зникали за віконною шибкою. За їхніми чорними крилами виднілося біле небо, а потім наступила ніч, ніби хтось вимкнув світло...

Примружилася, відчувши, що широко відкриті очі втомилися, і вдихнула ковток сухого кімнатного повітря. Здається, мить ця тривала маленьку вічність, вічність, коли сонце сідало, а птахи летіли йому назустріч. Подумалося мені: можливо, наші душі літають так само, поки тіло спить. Літають без думок і якихось нікчемних прагнень. Літають небом з рішучою впевненістю, що вони – птахи.

OLLI