Помітила цю дівчину два роки тому на літературному вечорі. Привернула увагу тим, що сиділа поряд, але здавалося, що думками десь за сотні тисяч світлових років. Тоді нас знайомили з одним поетом-початківцем, і той, ясна річ, декламував свої вірші. Дівчина завмирала щоразу, як хлопець починав новий вірш, була суцільним слухом; а її погляд, зачаровано-мрійливий, намагався не пропустити жодного звуку, що вистрибував із вуст поета. Здавалося, у той момент, вона – і є той вірш, вона – та музика, яка була тлом для поета. Незнайомка, яка тоді здивувала своєю космічною зачарованістю поезією, студентка групи 4-А ІФЖ Катерина Девдера.

З нагоди виходу першої збірки своїх поезій «Співпристуність», Катерина привідкрила «Студентській території» завісу до свого чарівного, дуже тендітного та щирого поетичного світу.

–  Катрусю, як давно ти відкрила себе в поезії та поезію в собі?

– Перші спроби писати вірші були ще в семирічному віці. Більш серйозними стали намагання у старших класах, хоч і їх вважаю далекими від поезії. Відкрила себе в поезії тоді, коли перестала прагнути цього. Зрозуміла, що писати вірші – не ціль людського життя. Навіть, якщо красиві; навіть такі, які називають «поезією». Ціль життя – жити. Про це ще Стус писав. Мабуть, поети – це ті, які вміють жити й любити життя. У житті кожного бувають миті особливої радості, піднесення, для якого, можливо, немає особливих причин. Саме у такі миті відкривається поезія. Я зрозуміла, що поезія – це свобода бути собою або навіть своєю протилежністю, свобода бачити світ іншими очима й говорити про те, що бачиш. Свобода, яка не може ставати засобом, яка просто є.

– Ідеальна атмосфера для творчості – яка вона в тебе?

– Вірші, які вважаю вдалими, писалися вдома, тобто у Качківці (Ямпільський р-н,). Як правило, найкраще пишеться вночі, у кімнаті, де крім тебе, нікого немає, хіба що – музика: Шопен, Чайковський, Ліст. Хоча останнім часом не хочеться класики. Але якщо щось має написатися, то твориться й без ідеальних умов. Одного разу писала просто в кімнаті каталогів у «Тімірязєвці».

– Як довго виношувала ідею видати збірку власних творів? Хто допомогав у «народженні»?

– Усе вийшло, як у добрій казці. Просто цієї осені в мене почали з’являтися вірші, які відрізнялися від попередніх. Надсилала їх чималими порціями другові (Віктору Дячку) для «конструктивної критики». Одного разу він пожартував, що ще трохи й на першу збірку назбирається. Так – із жарту зародилася ідея. Допомогли (по черзі): Бог, люди, яких люблю: мої рідні, Віктор Дячок (перший критик), письменник і журналіст Віктор Мельник (назвала б його «ювеліром», для автора щастя мати такого редактора), Михайло Каменюк, який написав передмову, яку ще не раз буду перечитувати, усміхаючись; книжечка вийшла за сприяння управління у справах сім’ї та молоді Вінницької ОДА.

– Розкрий той сенс назви збірки твоїх віршів, який ти в неї заклала.

– Спочатку думала назвати збірку «Присутність»: як наявність непізнаної сили у нашому житті, чогось такого, що надихає, дає сили крокувати у темряві й нічого не боятися. Пізніше Віктор Іванович порадив додати ще частинку «спів». Як на мене, це співприсутність у світі людей, птахів, дерев, що дуже відрізняються одні від одних, і водночас (своєю спільною присутністю у часі та просторі) вони  творять поезію… Або ж співприсутність – це життя, яке стає піснею, тобто я, як автор, присутня у цьому світі, і присутність моя настільки світла, солодка, бентежна, що вона стає мимоволі співом (піснею).

–  Чи є поети, на яких хотіла б бути схожою?

– Є, але вважаю, що «схожість» не мала би стати епігонством (Епігонство – творче, неоригінальне наслідування якого-небудь діяча, напряму (в політиці, науці, мистецтві, тощо). – «СТ»). Людині приємно бути, перш з все, собою.

Щиро люблю Богдану Матіяш за простоту, чистоту й глибину всього, що вона пише; за те, як уміє жити, дякуючи. Її твори рятують мене в «чорні» дні: «вчитися любити це вчитися так багато приймати радості й усміху, дару й болю…», «…а може просто ніколи не йди від мене, мій Господи» – ці рядки люблю повторювати про себе.

Восени зачитувалася поезіями Маріанни Кіяновської. Мабуть, ще не раз повертатимуся до них. Письмо Маріанни далеке від реалізму, дуже багате на асоціації, дуже красиве з точки зору образів і звукопису: «Я пригадую нас золотими, тому я не плачу. /Я пригадую нас голубами – і це не мине».

– Ти через п’ять років… Якою себе бачиш?

–  П’ять років – це так багато! Вільям Єйтс писав: «Я стелю тобі до ніг свої мрії, ступай м’якіше, тому що ти йдеш по моїх мріях…». Вистелю свої… Через 5 років я – щаслива молода жінка, можливо, уже мама. Крім того (ще не дуже уявляю, як?!) мені вдається поєднувати щасливе особисте життя із творчістю. Можливо, спочатку це буде школа, але… хочеться побачити Іспанію, пожити хоча б кілька місяців в іспаномовному середовищі, адже вивчаю іспанську. І хоч мій рівень володіння мовою ще далекий від того, якого прагну, я вірю, що матиму нагоду поспілкуватися з іспанцями на їхній території. Останнім часом з’явилося трохи амбітне бажання – перекладати наших сучасників іспанською. Це вимагає часу й віри в себе. З вірою уже все в порядку, а от часу ще бракує… Можливо, цього літа вдасться допрацювати дитячу казку, яку писала з братом (він учитель початкової школи й чудовий молодий татусь). Мені все більше подобається словосполучення «незалежна письменниця». Якщо мріяти дуже сміливо, хотіла б через п’ять років писати його поряд зі своїм іменем.

Спілкувалася

Анастасія ЯКОВИШИНА