Книгарня кликала мене обрати нову здобич для прочитання. Мій мозок був настільки перенавантажений сесійними проблемами, затяжним відпочинком на непередбачуваному карантині, що вкрай треба було понишпорити на полицях книжкового магазину в пошуках свіжо-пахучих, щойно з друкарень, новеньких примірників.

Книга, яка потрапила до рук першою, стала для моєї голодної свідомості смачною вечерею, потім, як виявилося, і матеріалом для рецензування. Привернула увагу назва – «Коли ти поруч». Проста, банальна і стандартна фраза? Проте, кожен із нас щоразу говорить її по-різному, вона адресується різним людям з особливою енергетикою та силою. Іноді це буває останнє, що злітає з вуст перед смертю, як у нашої героїні. Коли  залишала тоненьку ниточку між життям і вічністю, матеріальним і духовним, почуттями і боротьбою за них.

Світлану Талан визнано однією з 10 найкращих українських романісток року на престижному літературному конкурсі «Коронація слова – 2011». Він створює для читачів нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, що є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Хтось назве цей роман чудовим сюжетом для жіночого, малобюджетного, примітивного серіалу. Дехто, кому близька доля головної героїні, скаже, що це жорстока реальність нашого життя з украпленням кольорових моментів. Для мене під час прочитання твір умовно поділявся на кілька частин. Спочатку здалося, що авторка пише дещо нещиро і фальшиво, занадто пафосно. Потім була гостра правда і висвітлення найважливішої і незборимої проблеми нашого суспільства – СНІДу. Третя –  заключна частина твору допомогла зрозуміти, що «хеппі-енди» існують.

Роман про те, як іноді життя і доля жорстоко поводяться з нами. Але, зрештою, як боляче ці двоє дають ляпаси, так само ніжно пригортають приємними несподіванками. Одних людей життя зводить для того, щоб потім назавжди розвести по різні боки барикад. Інших – уже заздалегідь сплановано формує як невід’ємні складові щасливої сімейної структури. У  романі описуються долі трьох категорично протилежних людей, та їх об’єднує одержимість злісною хворобою: Даша своєю допомогою, відданістю та добротою перевернула життя з ніг на голову –  чужа ВІЛ-інфікована кров потрапила до її організму; Сергій, який зрадив дружину і розплатився за це жорстоким вироком долі; маленька дівчинка Оленка, яку народили і покинули батьки, заражені СНІДом. Ці люди зібрали усю свою міць, мужність і створили сім'ю. Що з того вийшло – читайте!

У творі авторка змальовує різні шляхи передачі хвороби, боротьбу з нею та неспроможність вистояти на шляху до очевидної смерті. Констатує те, що це може статися з будь-ким із нас, незалежно від того, який спосіб життя ми ведемо: занадто розпусний (випадковий секс, наркотики, друзі, які допоможуть це організувати), чи занадто правильний (дотримання всіх норм та правил цнотливої дівчинки – приклад нашої героїні Даші). І найгірше – від батьків до майбутньої дитини. Дорослі хоча б можуть усвідомити та проаналізувати, чому з ними таке сталося, а маленькі, ні в чому не винні немовлята, уже з перших подихів повинні нести на собі тягар батьківського гріха.

Пані Світлана наголошує, що з людьми, які хворі на СНІД, можна і треба спілкуватися та дружити, їх можна любити та поважати, торкатись та обіймати, говорити віч-на-віч та по телефону. Таких людей не треба ізолювати, варто лише розуміти та підтримувати. Повітряно-крапельним шляхом хвороба не передається, тому такі люди не є небезпечними для суспільства, просто на їхню долю випало важке випробування, відсіч якому ще не придумали.

Сама ж хвороба є страшнішою за смерть. Довго та страдницьки йдуть ВІЛ-інфіковані до апогею Вічності. Письменниця пише: «СНІД, наче огидний хробак, точив одних хворих із середини, в інших виразився назовні у вигляді фолікулітів, запалення залоз, різних карбункулів, паралізував центральну нервову систему, таївся під прихованою формою пневмонії, провокуючи активність туберкульозу в легенях, уражав з середини шлунково-кишковий тракт, з’їдав на живій людині шкіру різними виразками, не щадив слизову поверхню рота і навіть статевих органів, не обминав очі, позбавляючи людину зору. СНІД не гребував нічим. Він день за днем нагадував про свою присутність постійним болем, ані на хвилину не даючи забути про помилки людям, які десь спіткнулися. Тільки різниця була в одному: хтось безтурботно марнував своє життя, а хтось припустився однієї невиправної помилки. Йому було байдуже. СНІД не вмів прощати».

Варто просто жити, і цінувати кожну хвилину. Ми часто кидаємо на вітер слова, гроші та почуття, не помічаємо, не розуміємо, не чуємо того, що шепоче нам доля. Просто живемо, переходячи з дня в день, говоримо про кінець світу, та нічого не робимо, щоб йому запобігти… І лише ті, хто спіткнувшись об камінець, який вміло приховав фатум, стукаються об залізні лещата смерті, розуміють, що треба жити кожної секунди, кожної миті, насолоджуватися життям таким, як воно є – іноді брутальним, жорстоким, несправедливим і таким паскудним, проте без краплі фальші, дійсно справжнім і щирим.

Ольга УРСУЛЕНКО