Одні приходили в моє життя і залишалися, інші проходили повз, а деякі просто залишали на самоті. Залишали зруйновані мрії, надію, віру, що згодом виливалися у той важкий життєвий досвід, яким чомусь усі пишаються, але ніхто не називає його ціну.

Залишали засмічену непотребом душу. Немов пройшли чистим паркетом у забрудненому взутті. Добре, якщо без тривалих зупинок і лише в один бік. Та це не найважче. Страшно стає тоді, коли все забирають із собою, життя без потрібної людини втрачає сенс, а той, хто обіцяв бути поруч, попрямував не озираючись. Ось воно відчуття порожнечі. Чим не намагалася б її заповнити – марно. Це частинка свідомості, від якої старанно хочеш втекти. Розплющити очі просто, та не завжди вистачає мужності поглянути на все з іншого боку. Інколи не обійтися без допомоги…

Вперше зазирнула йому у вічі. За долю секунди знайшла в погляді те, чого потребувало моє серце. Ви запитаєте: «Що ж такого побачила?». Все просто: «Порятунок». Та це не чергова мелодрама. Він не став звичайним другом чи коханим. Він став людиною для душі, моїми власними ліками. Лише з ним зрозуміла, наскільки багато означає бути поруч. Із його приходом світ не став інакшим, проте з кожним днем змінювалась я. Навчилася дивитися на все по-іншому, сміятися над помилками, цінувати не речі, а людей.

Все більше думаю про те, що доля не забула мене. У хвилини найбільшого відчаю принесла безцінний подарунок – руку, що не дала впасти. «Я ніколи тебе не залишу. Повір…», – промовив. Що воно таке «вірити»? Усього лише слово плюс низка сумних спогадів… Втратила цю згубну звичку. Бо чим більше вірила, тим сильніше боліло. Відповіла: «Не можу…». Зрозумів. А згодом зрозуміла і я: його слова – не пусте місце.

Наважилася, повірила і жодного разу не пожалкувала про своє рішення. Він дотримав обіцянки, адже досі поруч…

Ніколи не забуду миті, коли вперше глянула у вічі людини, що стала моїм порятунком. Людини, що орендувала площу у моєму серці. Людині, яка навчила мене жити. Це «людина моєї душі».