«Мати-одиначка» вже давно не тавро в сучасному суспільстві. Деякі жінки вважають, що самостійне виховання дитини додає певного героїзму, жіночої мужності, підіймає їх над чоловіками. Вони часто є відважними феміністками, які нервово курять на балконах, розмірковуючи про «убогість сучасних чоловіків».

Деякі аж занадто винахідливі: відчайдушно шукають батька для своєї крихітки, який би «любив її, як рідну, плекав, оберігав», плачуть самотніми вечорами, заливаючи телефонну трубку слізьми при розмовах із подругою. Але ж – о щастя! – знаходиться порядний мужчина, засліплений відвагою жінки, що зважилася подарувати життя дитині.

Часто дама не поспішає з узаконенням шлюбу. Чому? Все дуже просто: матерям-одиначкам платять пристойні гроші, а якщо з бідолашної дитини зробити ще й «інваліда», то буде пенсія. Для чого тоді працювати? Дитина забезпечує не лише себе, а й маму. Тут з’являється «додатковий гаманець», який зможе повністю задовольнити всі потреби горе-матусі.

От тільки, коли дивлюся на таких жіночок, спостерігаю за їхнім життям, одразу виникають незрозумілі відчуття: чи то мені хочеться пожаліти долею скривджену особу, чи то сказати їй все, що думаю з приводу використання дитини. Іноді взагалі хочеться подякувати за те, що подарувала ще одне життя, покращила демографічну ситуацію в країні.

Не знаю, що думати в такому випадку, а тим паче робити. У моєму оточенні багато жінок із подібними долями. А як ви вважаєте, мати-одиначка – це вирок чи спосіб життя?

Ірина ПАЛАМАРЧУК