Не спалось. Блукала в роздумах про людське життя, долю та випадковості. Чомусь згадала своє підліткове прагнення переїхати до мегаполісу. Посміхнулася. Я щаслива, що цього не сталося.
Мені не потрібне велике місто. Воно зробило б мене самотньою та цинічною. Мільйонники пахнуть грошима та зрадою. Пришвидшений темп бетонного мурашника не залишає часу для духовних турбот. В гонитві за визнанням часто втрачаються зернинки чогось людяного та чистого. При цьому успіх гарантовано не кожному. Певно бридко усвідомлювати, що працюєш для того аби вижити, а не тому, що маєш натхнення.
Інша справа, коли до болю знайомі вулички викликають теплі спогади та неймовірне відчуття комфорту, все навколо наповнює силами, навіть сонце здається ближчим, а за щирими обіймами не потрібно їхати сотні кілометрів. Ти кожною клітиною відчуваєш підтримку, на власні очі бачиш як хтось непідробно радіє твоїм, хоч і маленьким, але перемогам, і розумієш ­ – для щастя багато не треба.
Звичайне маленьке місто стає набагато привабливішим і яскравішим, якщо там є ті, кого ти любиш.

Каріна ПРИЙМАК