Майже у самому центрі парку вже багато років стояв старий фонтан. Час від часу підходили люди, загадували бажання і кидали у нього монетку. Вона ледь чутно опускалася на дно і губилася в безлічі інших монет, в безлічі інших бажань. А фонтан все стояв…Часом дув теплий вітер і хвилював воду всередині фонтану, міняв місцями монетки-бажання. Але фонтан безкінечно плакав, плакав і водночас сміявся, вів свою сповідь, до якої дослухалися дерева, які стояли навколо.

Одного весняного дня прилетів до фонтану горобець, бажаючий напитися водиці, і заговорив: «Фонтане, скажи, а правда,що ти здійснюєш будь-які бажання? Чому ж ти такий сумний? Ти ж даруєш людям надію, ти справді окраса цього парку!» Фонтан відповів: «Так, кожного дня до мене приходять люди…Хто просить нову іграшку, зустріч з дорогою людиною, хтось бажає виграти в лотерею, дехто хоче змінити певні події свого життя, а деякі просто мріють жити…

Вчора приходила до мене маленька дівчинка, точніше, не приходила, її підвезла на інвалідному візку старенька бабуся. Вона довго дивилася на мої грайливі води, дивилася, а в очах у неї грали відблиски сонця. Дівчинка була така світла як те сонце, і мені стало так добре і так тепло від її погляду. Красуня тримала в своїй ручці монетку, а потім легенько опустила її в воду і прошепотіла ніжним голосом своє бажання: «Я хочу знову ходити! Я хочу бавитися з іншими дітьми, хочу грати в класики на подвір’ї, хочу стрибати по калюжкам після літнього дощику,  хочу кожного дня вставати зранку і бігти, бігти, хочу бігти постійно! Я хочу допомагати своїй бабусі переходити через дорогу, вона вже старенька, їй все важче возити мій візок. Моя рідненька буде така щаслива, якщо я знову зможу ходити! Будь-ласочка,я дуже вірю,що моє бажання здійсниться!»

А потім дівчинка повільно потягнулася своєю ручкою до моєї води і торкнулася її, провела легенько по ній і посміхнулась. Мені стало її так шкода, а я просто фонтан…Люди покладають на мене надії, але я ж не вмію здійснювати їх бажання. Як би я хотів їм це розказати, але не можу. Я лише окраса цього парку і не більше…»  - після цих слів фонтан ще більше залився слізьми. Так і стояв непорушно, а люди все підходили і підходили, розмовляли між собою і кидали у нього свої бажання-монетки.

Пройшов час і одного ранку до фонтану прибігла дівчинка. Вона була настільки життєрадісною, настільки яскравою, що своєю усмішкою оживляла сумну осінь навкруги. Фонтан впізнав її, це була та сама дівчинка, яка тоді кидала у нього монетку…Вона ходила…ні, вона літала, вона, ледь торкаючись землі, підійшла до фонтану і прошепотіла: «Дякую, я знала, що ти здійсниш моє бажання!» і так само нечутно відбігла. Тоді фонтан подумав: «Значить, справа не в тому чи вмію я здійснювати бажання чи ні, справа в тому, на скільки сильно люди вірять у свою мрію...»

Фонтан ще й досі стоїть у старому парку, а люди  кидають у нього монетки і загадують бажання…

Олена КАЛУГІНА