Скільки разів мені доводилося чути нарікання на нашу систему освіти; не раз і я обмовлялася про це грішним словом. Більшість української молоді з нетерпінням прагне змін. Але вони відбудуться нескоро, особливо, якщо навчальні заклади і далі готуватимуть «спеціалістів» за фабрично-конвеєрною системою.

З дитинства ми звикаємо сидіти в школі від дзвінка до дзвінка, давати стандартні відповіді на стандартні запитання, вивчати те, що, насправді, може й не знадобитися у нашому житті. Те ж стосується й університетів. Ми, ніби роботи, запрограмовані в одній системі, відхилення від якої означатиме збій. І що ж ми отримуємо в результаті такого навчання? Атестат, диплом, які не завжди є показниками високого рівня знань і не гарантують нам легке працевлаштування.

У той час, коли нас завантажують різними загальноосвітніми «продуктами», діти в інших країнах самостійно розробляють схему своєї освіти. Мова йде про демократичні школи, які набувають дедалі більшої популярності у західних країнах і, для експерименту, практикуються в кількох українських містах.

Що являють собою такі школи? По-перше, в них нема розкладу дзвінків та уроків. Діти самостійно обирають, що сьогодні вивчатимуть  та скільки відведуть на це часу. Далі вони формуються у групи і запрошують вчителя, який буде допомагати, а не заважати їхньому розвитку. Викладач пояснюватиме те, що цікавить учнів, а не те, що вважає за потрібне. До того ж групи можуть бути різновіковими. У таких школах не знають, що таке «домашнє завдання» у нашому розумінні цього поняття. Діти презентують свої знання за допомогою захисту проектів, наукових робіт тощо. Будь-які рішення, що стосуються навчання чи розв’язку конфліктних ситуацій, приймаються разом з учнями. Це дозволяє дітям швидше ввійти в доросле життя і навчитися відстоювати власну позицію та права.

В результаті навіть дипломовані випускники наших університетів не завжди зможуть похвалитися таким рівнем знань, що мають учні, які закінчили демократичну школу. У цьому ми змогли переконатися другого вересня, коли ми приймали у стінах нашого університету представника такої школи – Макса Джейкмена. У свої 17 років цей юнак вільно володіє п'ятьма мовами, у нього добре розвинені ораторські здібності педагогічний такт. Хоч бесіда й велась англійською, але навіть майбутні вчителі англійської мови не завжди могли «дотягнутися» до його рівня та підтримати розмову. Зауважу, що і для нього мова Шекспіра не є рідною, адже родом він із Нідерландів.

Час задуматися над тим, що ми хочемо отримати від освіти. Чи зможе сьогочасна її система хоч колись вивести нас на рівень демократичних шкіл? Чи нашим дітям доведеться бути типовими представниками застарілої та малоефективної загальної освіти? Може, варто вже перестати штампувати всіх на один лад і нарешті дати змогу кожному розвиватися індивідуально?

Валя ВАЛІГУРСЬКА