ЦВІРКУН

Моя муза – звичайний цвіркун,

І це правда – заснути не дасть.

Бо у нього безсоння, чи то він – говорун,

Не цвіркун, а послав Бог напасть!

Він, я знаю, живе без турбот і плачу

За вікном в молоденьких кущах.

Я як хочу заснути – йду кущі потрясу,

Він і стихне – такий в нього страх!

О! Заснув музикант і мені також час,

Скручусь в ліжку, як жук під листком.

Вимкну світло, аби не збудить бідолаху,

Бо як встане – пропав вже мій сон!

Але щось то він знає малий розбишака,

Що мені, часом, спать не дає…

Мабуть, сильно злякала, така в мене дяка,

Що хоч муза маленька – все ж є!

Людмила МУЛЯР

ДРУЖБА

Життя нестримно все летить,

Та тільки дружба не згорить.

Підтримка, злагода, добро,

Вона пульсує, немов джерело,

Іскриться й оживляє,

В душі тепло залишає.

І як же сильно пощастило мені,

Що Катя і Руся – друзі мої.

Я розповім історію живу,

Як познайомились ми у ВДПУ.

Як сонечко світилась Катя,

Руслана – чиста доброта.

Вони найкращі друзі в світі,

Вони – надія і краса.

Веселі зустрічі і теплі дні,

Коли ми разом – весь світ у мені.

Бо Катя – дівчина-весна,

Завжди квітуча й чарівна.

Її усмішка оживить

І подарує світлу мить.

Руслана доповнить усі ці слова.

Руслана і Катя – безмежна краса.

Я дякую долі за друзів своїх,

І дружба наша з нами повік!

Олександр БУНЕЦЬКИЙ

****

Я рана. Незаживаюча.

І зайвий дотик – це зайвий біль.

Бинтувала світанок, світла чекаючи,

та ранок був цей ще не мій…

Я – вечір. Незгасаючий.

І ритми кроків – це ще не грім.

Забувала про те, що не лунаючи,

Втрачає зміст нецінний свій.

Я – голос. Нестихаючий.

І слухать будуть – не зможуть чуть.

Карбуватиме час всепоглинаючий

у пам’ять звуки й нотний ключ.

Я – пісня. Невмираюча.

Без слів і з ними – не в тому суть.

бо вони лиш віками не стираються,

вони в собі той час несуть.

Я – ранок. Наближаючись,

розтоплю тьму я теплом зірок.

І проміння у росах полоскаючи,

живу я світлом цих казок.

Тетяна ДЗЮБЕНКО

ІНКВІЗИЦІЯ ДУШІ

На площі люди все збирались,

Уже геть натовп розвели.

А перед стражею ступались,

В кайданах ті мене вели.

«То відьма, відьма!» – всі кричали.

Ну відьма я, і що тоді?

Цього ви ніби всі не знали,

Як в мій будинок прибігали,

За поміччю ви на зорі.

«Давай, перебирай ногами» –

Один із стражників штовхнув.

Оце, невіглас, ти до дами

Так розмовляєш? Вже забув,

Як я тобі, цьому невдасі,

Красуню ту приворожила.

Забув же ти, а все ж наразі,

На мене люди гострять вила!

«У пеклі, відьмо, ти гори!» –

Так злісно фермерка сказала,

Ну й, стара, не вдячна ти.

Та я ж врожай твій врятувала!

І мер так усміхнувся злісно.

Колись він був вже збанкрутів

Та, не без мого зілля звісно,

Зненацька так розбагатів.

«На вогнище її, спалити», –

Від голосу аж дурно стало.

Цей офіцер у формі литій,

Йому я найцінніше дала.

Чомусь аж сльози навернулись,

Камінням в серці мому стали.

Знов спогади всі повернулись…

Невже забув, як ми кохали?

І стало раптом все байдуже

На вогнище, людей і страту.

Лиш боляче і гірко дуже:

Мене спалять, а ти лиш радий.

Вогонь горить, думки всі стерті,

Піднявся дим назустріч ночі.

Востаннє тільки перед смертю

Я глянула у твої очі…

Інеса БЛАЖІЄВСЬКА