Впало додолу Серце... Закотилося під старий скрипучий диван і сидить там із учорашнього дня. Принишкло налякане. Довкола метушаться люди, бігають у пошуках пропажі, гукають: «Агов, Серце-е-е!» Родичі, друзі, лікарі... Доброзичливці і не зовсім, або просто випадкові вуличні роззявляки.

Звідусіль сипляться безглузді запитання: Коли? Де? Як? Ажіотаж –  величезний. Не вистачає тільки представників мас-медіа. Серце випадково почуло, як пухкенькі рожеві Вуста його чарівної власниці прошепотіли, ковтаючи рясні солоні сльози: «Він мене більше не кохає». І завжди трішки задерикуватий Носик розпачливо похнюпився.

Воно тоді закалатало, заболіло, раптом обірвалося і впало додолу. Бідолашна дівчина тепер відчуватиме лише велику порожнечу всередині, а в холодну дощову погоду там гулятиме Шибайголова-протяг. Добре, що в юної леді Серце не зі скла, не з льоду, кришталю чи ще з якогось ламкого і недовговічного матеріалу, а то б розлетілося на півдорозі до підлоги. Серденько в неї було живе, справжнісіньке. Велике, жваве, палке й гаряче.

Воно не звикло подорожувати. Лише єдиний раз його віддали в незнайомі, але напрочуд теплі, мужні Долоні. Серце ніжилося в них, світилося від щастя, грілося в щедрих променях ласки, купалося в любові й турботі.

Тут, у кутку, під старезним дореволюційним диваном, у темряві і густому стовпі сивого пилу, окутане павутиною, Серце з легкою ностальгією і ледь помітною тінню смутку згадує ті давні добрі часи. Проте так тривало недовго. Долоні з кожним днем ставали  холоднішими. Згодом вони вже не пестили його, а просто жбурляли, мов кульку на мотузочці, то об стіну, то об підлогу. Жбурляли й спостерігали з насолодою за невимовним стражданням бідолашного Серця. Коли воно вже почало вкриватися памороззю, юна господиня змилувалася над ним і, побите та змарніле, забрала до себе.

Серце впало на підлогу. Мабуть, обірвалося щось всередині від тих дивних незрозумілих слів. Наче зникло з  його єства щось вагоме, якась життєво важлива його частинка, а натомість з'явилося те, чого ніколи раніше не було. Щось схоже на шматочок льоду, який з кожною прожитою хвилиною збільшувався, міцнів. Спочатку нічим особливим не вирізнявся, лише злегка поколював при ходьбі. Згодом усе частіше нагадував про себе і вимагав знаків уваги.

Одного разу примхливе Створіння заговорило. Чванливо відрекомендувалося «сером Болем», який нахабно заявив, що тепер він новий господар Серця. Додав ще щось про те, що «Її вже більше ніколи не покохає, назавжди розлюбив, а Вона без Нього жити не зможе, сенс життя втрачено».  Тому саме йому, Болю, бути господарем і повелителем її Серця довіку.

– А як це – кохати? Що воно – кохання? – несміливо поцікавилося Серденько.

– Це... – замовк на хвилину Біль. – Це як дихати, як спрагло пити воду, як ходити по землі, як жити. Дивитися в очі іншої людини, а бачити там себе. Кохання – це дивовижне полум'я, що обпікає, але не спопеляє; це океан, з якого п'єш і не нап'єшся; це вірус, що проникає скрізь – у шкіру, у кров, у серце, у душу. Коли помирає кохання, людина ніби свою маленьку смерть переживає. Вона, як і раніше ходить, дихає, розмовляє, заново вчиться всміхатися. Але вже не живе.

– Так от чого в мені не стало, – зойкнуло бідолашне Серденько і зайшлося диким плачем. Навіть Біль не в силі був заглушити той крик. Застогнало, закалатало так розпачливо. Що ж таке серце без кохання?

Віта ДЕМ’ЯНЮК