Завжди захоплювалася сильними жінками. Таких називають «вамп», «залізна леді», «скала». Вони не дарують іншим розкіш бачити їх заплакані очі, сутулі плечі. Захоплювалася ними, адже за будь-яких обставин можуть вигнути губи в посмішці, не забруднюючи і без того сіру буденність, своєю кислотою душі. Вони не плачуть, не б’ються в істериці, не показують слабинку, «тримають планку». Не бояться говорити минулому: «Прощавай!». Вміють спалювати мости, не шукаючи вцілілих частин, якими можна повернутися.

Захоплююся жінками, що залишаються самодостатніми без «масовки», фальшивих прихильників, ворогів. Захоплююся тими, що не просять передзвонити, поважають себе, свої почуття. Тими, що не дозволяють плювати в душу, змушують «роззуватися» всіх, кого пускають на поріг свого серця. Лише на поріг, щоб не топтали душу гострими підборами та брудними чоботами.

У захваті від тих, що вдало криють думки за ідеально підведеними очима та губами.

Люблю дивитися, як ідуть сильні жінки: впевнено, рішуче, граціозно, з гордо піднятою головою, невимушеною лукавою посмішкою на обличчі, стійким поглядом. Ідуть, не шкодуючи ні про що. Можливо, там, за рогом, вони знімають підбори і, притулившись до стіни, сповзають вниз, витираючи сльозами ідеальні стрілки… Але, як вони йдуть!

Ірина ПАЛАМАРЧУК