У дитинстві обожнювала писати листи Діду Морозу! Перераховувала список «життєво необхідних» подарунків, розмальовувала олівцями, обклеювала яскравим «дощиком», посипала блискітками, і навіть бризкала таємно позиченими у мами парфумами. Клала до конверта і, за мудрою порадою батьків, ставила на підвіконня. А вранці, що дивина, – листи зникали…

Потім під ялинкою завжди знаходилися омріяні книги й плюшеві собаки. Звісно, моя віра в дідуся у червоному кожушку та на санях, запряжених оленями, була непохитною. Але одного разу, коли мені вже було років десять, мама вирішила зробити генеральне прибирання. Діставала з ящиків старі папери, мої дитячі малюнки... Аж  раптом звідти випала перетягнута стрічкою пачка тих самих листів Діду Морозу. Я спершу здивувалася і не зрозуміла, що це таке, але потім, пам’ятаю, з мамою два дні не розмовляла!

Аліна РУДЧЕНКО