чи програна битва життя зі смертю?

Бабине літо, напівпорожній автобус, веселий водій за кермом і я – їду додому після закінчення занять. Раптом ми гальмуємо, де немає місця зупинки, але натомість (бачу через вікно) стоїть старенька, згорблена життям і долею бабуся.

– Куди це Ви, бабцю, так біжите? – посміхаючись, гукнув шофер літній жінці, яка довго і дуже повільно заходила до салону автобуса. – Наче на дискотеку не встигаєте!

– Га? Шо ти кажеш, синок?

– Кажу: он, бачите, вільно. Сідайте!

Старенька ще довго вмощувалася на безкоштовному місці: то їй палиця заважала, на яку опиралася, то хустина на голові все чомусь насувалася на очі, і водій, як їй здавалося, їхав занадто швидко.

Люди, які прямували кожен за своїм маршрутом, мабуть, навіть не помітили нового пасажира. Хтось, і не зморгнувши,  захоплено дивився за тим, що пропливало у вікні, дехто дрімав, забувши про місце і час, а я чомусь не могла відвести погляду від немічної, безсилої, змореної людини, яку міцно вхопила в свої лещата непереможна старість.

Сиділа і довго не могла збагнути, що ж вона, в біса, творить із людьми та їхнім життям! Добренько працює над живим тілом: гне до землі, вивертає його в різні боки, оре обличчя глибиною людської недолі, висушує сльози, випиває всі соки живі. Вириває волосся й викидає далеко за вітром, залишаючи жмуток або сивий клубочок на місці русявої коси. Видаляє із пам’яті безліч світлих і втішних моментів, крутить руки і ноги, як педалі велосипедист. А на грішному тілі не залишає нічого живого, лише шкіру та кістки й безкінечний покажчик хвороб. Відкриває ворота до пекла чи, може, до раю...

Добре, якщо все обмежується лише зовнішніми ознаками, але ж дуже часто старість невпинно працює і над душевним станом людини. Забирає пам'ять, зір, слух, можливість спілкуватися. Та є багато інших наслідків її натхненної праці, які чомусь дуже боляче і прикро уявляти, бо хтозна, до чого доживаємо ми, а що ще не приємніше, наші близькі…

Зупинка розвіяла всі думки, які вже добряче встигли понишпорити в голові і залишити там чималий осад. Вийшла, а старенька жіночка залишилася усередині, їдучи до свого пункту призначення, де, дав би Бог, щоб її зустріли близькі люди.

Дорогою додому намагалася зібрати все в один вузлик, але він чомусь не слухався, розв’язувався кожного разу, як тільки думки одна за одною снували в моїй голові. А на хвіртці, біля дому, вже виглядала мене моя бабуся.

– Дитино, слава Богу, ти приїхала! Ми тебе так чекали!

Ой, як же добре і тепло на душі в такі моменти. Ще кілька фраз, і моя бабця видала:

– Не знаю чого, але мене сьогодні так голова боліла, напевно, від цієї спеки. Давно такої не було.

Мені стало смішно, що жінка, яка вже розміняла дев’ятий десяток, дивується, чому в неї болить голова.

І все-таки буває світлий фініш життя... Якщо є діти і внуки, які вірять і люблять, тоді ніяка старість не страшна.

Ольга УРСУЛЕНКО