Мова є духовним скарбом нації. Ця істина доведена віками. Кожне слово яскравіє різнобарв’ям. Є коштовності, в яких закарбувалися і народна мудрість, і щирий гумор, і влучна іронія, розмаїття почуттів та емоцій. Це фразеологічні одиниці (ідіоми, фразеологічні звороти, прислів’я і приказки) – стійкі сполучення слів, цілісні за значенням і складом. Ними багата й наша рідна мова.

Поширені фразеологічні одиниці у різних стилях, зокрема і в публіцистичному мовленні. Саме вивчення їхньої семантики, походження, граматичної будови, стилістичного потенціалу привернуло увагу студентів групи 3-Ж (ІФЖ) на заняттях із «Практичної стилістики». Пропонуємо читачам «СТ» ознайомитися з кількома творчими роботами, у яких викладено цікаві «міркування» про походження стійкого виразу «як собаки на воду», та насичені фразеологізмами есе.

В. М. КАЛЕНИЧ, старший викладач

 кафедри журналістики

ЯК СОБАКИ НА ВОДУ

У літню пору, коли жнива були саме у розпалі, поїхав голова колгоспу закупити продукти. Хотів переконатися у доцільності використання тієї частини бюджету, що зазвичай витрачалася на харчування.

Людиною він був простою, тому й купив замість м’яса звичайних оселедців. Приїхав щасливий (тепер буде економія!). Але бідолаха не знав, що все відзначиться на роботі працівників. Після щедрого частування солоненькою рибкою люди цілий день, замість того, щоб працювати, бігали воду пити. Зрозумів голова колгоспу, що така економія негативно впливає на показники працездатності, тому вирішив більше не експериментувати.

А оселедці собакам викинули. Бідолахи швидко поїли, але ж літо, спека! Почала їх спрага мучити. Кинулися пси до річки. Пили, пили – животи повні, а пити ще хочеться. Та й почали вони на воду гавкати.

З тих пір люди почали казати «Він до роботи, як собаки на воду».

Олена КАРБІВСЬКА

ЗЛОДІЇ

Якось в університеті ми вивчали тему «Фразеологія». Одним із наших завдань було написати творчу роботу. Довго ламала голову над тим, що черкнути на папері, але згадала свою дитячу історію, яку спробую описати (за умови, що сусіди по кімнаті перестануть так голосно теревені розводити).

Коли мені було 5 років, дуже любила подорожувати. Не зовсім, так би мовити, галопом по Європі, а скоріше по Колибні –  так називається частина села, де я живу. Одного разу ми з другом по розуму вирішили поцупити малину в сусідки – баби Міли. Ох, і соковита вона була! Сміливості у нас тоді було – хоч греблю гати. Крадькома ввечері пробралися ми до неї у садок і почали там смачно чавкати ягодами. Та не те сталося, як нам планувалося. Господиня, як виявилося, також сиділа у малині, жадібно чмакаючи. Почувши шурхіт, не злякалися, бо подумали, що то свині повибігали із сусідського хліва та залізли до садка…

От уже наслухалися малолітні злодії тоді всяких емоційно-експресивних слів і вульгаризмів! У нас вуха зов’яли. Прудкенько вибігли з обійстя, сухенькими з води, але на носі собі зарубали, що краще чужого не цупити.

Тетяна КОНДЕЛЬ

РОЗСЕКРЕЧЕНЕ КОХАННЯ

Тієї чудернацької миті, коли вітер куйовдив Його кучеряве волосся, а очі горіли палким полум’ям, я зрозуміла, що Він пустив стрілу Амура у моє безневинне серце. Цей неймовірний юнак напустив туману так, що й не знала, де раки зимують. Пронизував своїм янгольським поглядом мені душу, не зморгнувши, пускав спідлоба ґедзики. Він загравав, підбивав клинці. Певно, це мене й звело з розуму. Вилитий, як з води хлопець – кров з молоком, лондонський денді.

Ми сиділи під вербою і справляли балачку, яка ні до чого не забов’язувала. Але його милозвучні зізнання у вічному коханні брали мене за душу. Уже скоро мали заспівати треті півні, а ми й далі бентежили кров один одному. Я мало не потонула у морі щастя, яке накрило нас із головою. Однак потрібно було змотувати вудки і тікати додому, бо рибаки уже ішли ловити рибу. Ми накивали п’ятами з місця «злочину». Вирішили тримати язик за зубами про наше таємне велике почуття.

Проте наступного дня усі пліткарки точили ляси про наші посиденьки. Певно, і верби мають вуха. Але нам було море по коліна, ми не червоніли, як раки від нашого уже розсекреченого кохання.

Ольга УРСУЛЕНКО