«Боже, яке небо голубе та незвідано красиве!» – подумала, вдихнувши ковток свободи в заціпенілі груди. Повільно плетуся за одногрупницями Настею та Олею. Попереду, ховаючи за плечима красуню-гітару, йде старший викладач кафедри журналістики Віталій Борецький. Звично шумить місто, але для нас цей набридливий гамір здається піснею живого життя. Як же чудно це звучить: «Пісня живого життя»!

Ми мовчимо, проте Віталій Васильович підтримує нас гарними словами. Глибоко в душі ховаються сльози втоми від сирих стін, пустого звуку ґрат, затхлого запаху та човгання взуття тих, хто вже давно не слухає шуму міста.

У них інше життя. Синя засмальцьована одіж із номерком, побриті голови, уїдливий жаргон та кайдани.

Вінницька установа виконання покарань №1 залишається позаду, а згодом зовсім зникає за горизонтом. Ідемо повільно. Навіть у маршрутку сідати не охота – вона теж своєрідне обмеження волі, а нам відчуття свободи стало таким милим.

Іду й думаю: «Що з того, що завтра День української писемності та мови? Хіба вони почули вірші, які ми читали їм, вникли у молитву, яку співав проповідник? Не знаю. Дивна в них реакція на все, що відбувалося: неповнолітні злочинці постійно посміхалися, а довічники, опустивши додолу голови, ніби тонули у власному світі. Жодного разу не поглянули на тих, хто так старанно намагався розбудити якісь почуття в їхніх душах.

Ах, ні! Забула! Один із них ледве підняв очі, коли Віталій Васильович заспівав пісню «Про маму». Засуджених спантеличували лише камери, фотоапарати та журналісти. А може, я помиляюся? Не знаю… Стало ніяково, коли ув’язнені читали тексти про рідну мову».

– Мене вразили їхні очі. Вони наче у звіра, загнаного у глухий кут, пронизують тебе наскрізь. Боляче було дивитися на неповнолітніх засуджених. Я бачила в них звичайних дітей. Більше ніколи не хочу повертатися в те страшне місце, яке пахне сирістю, смутком і слізьми матерів, – ділиться своїми емоціями Оля Деменчук.

– Коли намагаєшся щось сказати або прочитати ув’язненим, холоне душа, починають тремтіти коліна. Це зовсім не страх і не жалість, а емоційний стан, який неможливо передати словами. Ти говориш із тим, кого немає для світу. Корисно побувати там, де немає життя, – розповідає Настя Ярчук.

У Вінницькій установі виконання покарань №1 перебуває близько 1000 ув’язнених. Пересічним людям не зрозуміти, що саме спонукає злочинців до вчинків, за які відбирають волю. Хіба життя без свободи можна назвати життям?..

Ольга КОСМИНА