Ганна ще з дитинства була вродливою: невеличка, чепурна, сірі оченята, неначе вогники, чорне волосся, а губки, ніби малинові коралі. І характер золотий мала – спокійна, ввічлива, доброзичлива. От тільки всі в селі її вважали дивачкою, бо більш за все вона любила землю. Ні сонце, літній дощ, холодок у спеку, вишиванки, ані золоті прикраси не були їй настільки милі та потрібні, як земля. Коли погано на душі чи коли радісно, то вона йшла на леваду, припадала тілом до землі, щось шепотіла їй, цілувала…

Зимою 1943-го року своє життя за Батьківщину віддав батько Ганни. А вона, дізнавшись про це, не кричала, не втрачала розум, а побігла на своє улюблене місце, вклонилася до промерзлої землі та тихо-тихо заплакала. Солоні сльози помаленьку замерзали на блідих щоках дівчини. Зняла з голови хустинку, вкрила нею землю і попросила сили.

Андрій (хлопець, що жив у сусідньому селі) йшов до своєї тітки. Побачив дівчину і подумав, що вона замерзла. Він почав будити Ганну, натягнув на її розтріпане волосся свій кашкет, поклав дівча собі на коліна...

– Ти теж просиш сили в матінки-землі? – відкривши очі, запитала Ганна.

Хлопець посміхнувся у відповідь. Так і познайомилися.

Зустрічалися вони майже щодня. Тільки були незвичною парою: не співали пісень, не присвячували віршів, не казали великих слів. Вони йшли на леваду, говорили із землею, один з одним. І розмови ці тривали годинами. Білий сніг їх не бентежив, холод не чіпав, навіть сам мороз, здавалося, вклонявся та спадав перед їхніми силуетами.

Дівчина дізналася, якщо війна не закінчитися, то через рік Андрія заберуть на фронт. Ганна розповідала коханому про свого батька-героя. Вони разом мріяли, плакали, сміялися.

Одного вечора Андрій сказав Ганні, що найбільше у світі любить вишневий цвіт, рідну землю та її.

– І ти будеш жити доти, доки в тебе все це буде? – зніяковіло, спитала дівчина.

– Звичайно, – відповів Андрій.

Весілля в них не було. Яке там весілля, коли чутно, як помирає матінка-земля... Проте це ніяк не ламало щирого кохання молодої пари.

Увесь день вони працювали, а ввечері йшли на леваду і говорили. Про все: про долю, щастя, війну, ніч… Найбільше Андрій любив казати Ганні, що вона дуже гарна, а особливо любив її чорні вії. Парубок торкався до них ніжно-ніжно, а на вушко тим часом шепотів слова кохання.

Так минув рік. Рівно рік вони були разом, рівно рік відміряла їм доля для щастя. Зимою 44-го Андрія забрали на війну. Вона провела його до воріт і знепритомніла. Розплющивши очі, побачила, що сусід дід Петро тримає її на руках, а навкруги – левада.

– Ну от, так вже краще. А то я й не знав, що вже робити. То тітка Уляна одразу сказала, щоб тебе сюди приніс.

На другий день Ганні знову стало зле. Невдовзі вона зрозуміла, що носить під серцем дитину. Щастю не було меж. Все думала, що народить хлопчика, схожого на коханого, а той, як повернеться, дуже зрадіє, що має сина. Але Андрій не повертався. Минав день за днем. Ганна щодня ходила на леваду і просила сили в землі. Щоночі уявляла, як відчиняться двері і до хати увійде той єдиний, коханий.

Якось увечері дізналася, що Андрій загинув десь біля Болгарії. Та вона не повірила, не оплакувала, не кричала. Така молода і вродлива з синочком на руках... чекала.

…Весна 2013 року. На пероні у Вінниці стояла сивокоса старенька бабуся з паличкою. Попід руку її тримав син. Ні, не молодий і повен сили. Сину Петру було вже 69, Ганні – 86.

Потяг до Болгарії... У руках гілочка весняного цвіту, в очах сховані сльози, а в сумці – замотана у стару хустину – земля! І вії – сиві-сиві. Щоб він жив вічно!

Ось така історія одного життя. Ганна не мала більше чоловіків, вона не виходила заміж, не народжувала більше дітей. Вона просто вірила… Вірила в життя. І тільки у 70 років Ганна зрозуміла, що воно минуло. Життя пройшло і перецвіло, як вишневий цвіт! Що воно стомилося, як рідна земля. Що воно втратило красу, як її чорні – сиві вії.

Ольга КОСМИНА