Прохолодний вечір. Пригнічений настрій губився в невловимих думках сірої буденності. Дратівливість і депресія брали наді мною гору. Я вирішила покласти цьому край! Годинник показував 17:00. «Треба прогулятись, побути наодинці із собою», – промовила подумки. З’явилось спонтанне бажання схрупати цілу плитку шоколаду, навіть не дивлячись на те, що в мене алергія на солодке… Але ж один разок можна. Тим більше, що цього потребує організм! Йому, як відомо, відмовляти не варто!

Легкий макіяж, гарно викладене волосся підняли настрій. А теплий светр, шапка, рукавиці та пальто забезпечили повний захист від лютого морозу, що кокетливо пощипував обличчя.

Через 15 хвилин вже була надворі. Вдихнула повні легені свіжого повітря, широко розплющила очі, які «забруднилися» від кімнатного світла та поглянула на стемніле небо. Дерева одягнули білосніжні сукні, що неабияк додавали їм шарму, а дороги та тротуари озброїлись сніговими міні-воротами, котрі здавалися суворими охоронцями своєї території.

Було спокійно, хіба що шум трамваїв та гуркіт автомобілів заважав. Світлофори, нічне освітлення міста милували очі. Мабуть, вперше добровільно й невимушено всерйоз замислилась над цим, побачивши красу зі сторони спостерігача. Здавалося б, нічого особливого немає, але якщо зупинитися та уявити себе невидимкою, яка стоїть посеред вулиці й уважно споглядає за кожним перехожим, то можна багато чого помітити та врешті-решт відкрити для себе щось нове. Наприклад, чоловік, високого зросту, в чорному пальті з кейсом у руках, стомлений повертається з роботи додому, а дівчина в червоній куртці, що зламала троянду та похмуро насупилася, біжить з побачення, бо посварилася із хлопцем…

Не кваплячись, продовжувала насолоджуватись простими, банальними речами, на які досі не звертала уваги, прогулювалася та впевнено направлялася до супермаркету. Дорогою мені трапився жебрак, що сидів біля воріт храму і просив милостині. Спочатку пройшла повз, але за три хвилини розвернулася, підійшла, послухала його молитву і подумала: «Це «макет», котрий за допомогою такого образу заробляє і працює на когось… Що, як ні?! І це справжній бідняк?..». Потрусила кишенею, дістала п’ять гривень і кинула йому в коробку. Пішла в супермаркет. Купила на гроші, які залишилися шоколад і повернулася тією ж дорогою. Я відламала півплитки шоколаду і поклала злидарю в руки. Чоловік заплакав і промовив: «Спасибі, дівчинко! Сьогодні буду мати, чим повечеряти! Дай, Боже, тобі здоров’я! Хороша ти людина!». Я сором’язливо посміхнулась у відповідь і попростувала далі…

Надворі стало холодно, але додому не хотілось. Тому вирішила заглянути на стадіон. Присіла на лавочку біля дитячого майданчика та перебирала думки, що завантажили мій мозок за останні дні й паралельно спостерігала за малечею, котра бавилась у сніжки, перекидаючи їх лопаткою на спини батьків. Раптом до мене підсів дідусь років шістдесяти й запитав: «Дівчинко, тебе хтось образив? Чи ти на когось чекаєш?». Я відповіла: «Та ні! У мене сьогодні кепський настрій, тож вирішила його покращити за рахунок вечірньої прогулянки». Зав’язався діалог. Ми довго бесідували про життя. Через якусь годину-дві спілкування із чужою людиною, відчула значне полегшення, внутрішнє задоволення.

Мерщій прибігла додому, випила чашку кави та з’їла шматок шоколаду, що залишився. Накинула теплу ковдру на плечі, поглянула у вікно і сказала собі: «Цей вечір я запам’ятаю назавжди! Все ж таки життя – прекрасна річ! Потрібно цінувати кожну мить і не забувати про таке слово, як «милосердя».

Інна ЖМУРКО