– Мамо, мамо, я, я хочу біля вікна! – хлопченя у смішному кашкетику із зображенням невідомого мені новомодного супер-героя одним стрибком подолало три трамвайні сходинки і з розгону плюхнулось на сидіння неподалік.

– О, споріднена душа, – всміхаюсь подумки, – що ж то за таке магічне місце, яке наче магніт притягує до себе?.. Ех, я й у свої вісімнадцять наввипередки поспішаю зайняти саме його.

Мерехтять різнобарвні вивіски, повільно прогулюються чи кудись летять-поспішають перехожі, змінюються вулички, провулки, проспекти… місто, наче у вихорі крутиться там, за склом. А ще, певно, кожен з нас хоч раз у житті робив ставку на якесь червоне чи синьо-зелене авто, з впевненістю, що йому аж ніяк не обігнати славнозвісного жовтого «Богдана».

 Люблю сидіти біля вікна. І не лише в транспорті. Навіть в університеті маю коронне місце біля віконця. Думаєте це не так цікаво? Ба ні. В мене там щодня та-а-акі вистави! Близько дев’ятої симпатичний молодик з третього поверху будинку навпроти виходить на балкон «покачати біцуху». О 10.30 на кухні другого поверху вмикають телевізор. Можна подивитись (шкода, що без звуку) свіжий випуск теленовин, або, якщо пощастить, то й мультик який-небудь. Трішки лівіше у вікні того ж другого поверху молода матуся намагається розвити в собі талант Юлія Цезаря: однією рукою колише дитя, іншою помішує кашу в каструлі, при цьому, притиснувши телефон вухом до плеча, щось ще й викрикує в трубку. Ось такий у мене «віконний» театр.

 А ще, зовсім нещодавно відкрила зовсім новий, тепер мій улюблений, вид вікон – вікно між парами!

Дарина МУДРАК