Тут не  буде ані пишних словесних зворотів, ані гарних літературних прийомів. Я зрозуміла, що так буває тільки в книгах. А життя – інше. Зовсім інше.

Літо. Спека за 30˚. На щастя, трамвайчик майже порожній. Сіла із затіненого боку. Їду до друзів – що може бути краще? Музика у навушниках на повну гучність, і, як кажуть, «життя чудове». Через кілька зупинок в майже порожній вагончик заходить дід. Враження – не з приємних: на ньому старий ВАТНИЙ піджак незрозумілого кольору, проте, на диво, акуратно застебнутий на всі ґудзики (і це в таку спеку!!!), розірвані на коліні штани, затертий військовий картуз. Перша думка – безпритульний. Кондуктор мовчки пройшов біля нього, ніби не помітив. «Тільки не до мене, тільки не до мене», – думала я.

У майже ПОРОЖНЬОМУ вагончику була тільки я та дві балакучі молодиці, що замовкли, побачивши старого. Шкутильгаючи на одну ногу і опираючись на химерну криву палицю, він приземлився на сидіння біля мене. «План дій – «влипну» у вікно і не звертатиму  на старого уваги, сподіваюсь, він вийде раніше моєї зупинки», – відверто кажучи, зараз соромно писати про це, але так було насправді. Мій план з тріском провалився на першому ж етапі. Крізь над гучну музику в навушниках, почула його: «Добрий день». Зняла навушники, відповіла йому тим же, проте музику більше не вмикала.

– Ви, мабуть, думаєте, що я старий немічний дідуган, краще б сидів удома, а не заважав мирним людям у громадському транспорті? – його голос був спокійним, але досить гучним, щоб це почули всі присутні.

 Кондуктор співчутливо на мене подивився, молодиці почали сміятись. Відповісти не встигла. Він продовжив: 

– Та й ви праві. Але де і з ким можу ще поговорити? Дітей у мене немає… Стара ось уже три роки, як пішла на той світ. Сусіди зі мною не спілкуються. Переписав на них будинок,  хоч старий – зате земля добра, місце гарне, сад багатий. Думав, хоч допоможуть на старості. Та де там… навіть не навідаються. Раз на тиждень покладуть до воріт буханець хліба – та й по всьому. Але й на тому спасибі. Дасть Бог, не заберу одного разу хлібину, зрозуміють, що помер, та й поховають біля дружини, бо скучив за нею.  Оце провідаю її на днях. Може натраплю на клумбу яку, то квітів принесу. Буває інколи ношу на цвинтар квіти… Сварять мене, що з клумб квіти рву, але, де в мене ті гроші, щоб у магазині ромашки купити?

Пенсії ж не отримую. Перевели її на карточку, дали мені, сказали піти кудись, зареєструвати… та куди я піду? Тоді ще саме захворів, а коли пішов у банк, сказали, що пізно, потрібно надсилати якийсь запит, заплатити 130 гривень. Їх у мене не було, та й пішов додому… А що мені потрібно? Все сам вирощую на городі. А крупи, олія… Думав, може хтось допоможе. Та хто старому допоможе? Кому я треба?

От продав картоплі, отримав 130 гривень, пішов у той банк, а мені вже кажуть, що це мало, треба ще 200. Так і залишився ні з чим.  Тепер їжджу по різних банках, може в якомусь зареєструють? Та де там… У багатьох охоронці навіть на поріг не пускають. А за шо? За те, що штані порвані? Так не маю інших… Оце вік пропрацював, у війну був ще малим, партизанам їсти носив, казали, що людина з мене буде… Ех, бачили б вони мене зараз…

 Дочко, ти не подумай, не жаліюся. Ні на що не жаліюся, за все вдячний Богу, єдине, що прошу у нього – швидше забрати мене до дружини, бо вже кілька років не маю з ким поговорити. Оце лишень послухає мене хтось, з ким їду, та й легше стає, ніби після сповіді.

  А я мовчала. Увесь час. Просто не уявляла, що можна сказати, як підтримати? Я забула про все на світі. Слухала, ніби загіпнотизована чистими блакитними очима старого. А він продовжував:

– Зараз оце знову їду в банк, сусіди сказали, що тут ця картка дійсна, то може й охоронці пропустять. Якщо не впустять – не буду більше пробувати. Досить. Набридло, щоразу мене, як щеня, виганяють, а я ж тільки спитати хочу. Не більше.

– На лінії контроль! Ваш квиток, – гучний голос десь зверху змусив мене прийти до тями. Маю погану звичку – трамвайні білетики ховати у гаманець, через кілька днів доводиться з десяток викидати з нього. Я показала свій. До дідуся не було жодних претензій з боку контролера. Дідусь оперся на палицю і, зібравшись із силами, встав.

 – Дочко, цінуй своїх рідних. Повір, колись ти зрозумієш, що окрім них, у тебе насправді нікого й не було.

 І тут я вже не змогла стриматись. З очей потекли сльози, молодиці, котрі  спочатку сміялись, почали схлипувати. У відкритому гаманці було 50 грн. Витягла і поклала до кишені штанів, коли він уже відвернувся. Старий не помітив, і це добре, адже не взяв би нізащо. Попрощався, і вийшов біля «Петроцентру»… шукати банк.

Зараз шкодую – ото дурне! Чому ж не додумалась запитати хоча б ім`я, адресу? І, чесно кажучи, не знаю відповіді… Дідусь розказував про все спокійно, врівноважено… Так, ніби розповідав останні новини, які щойно почув по радіо. І це про власне життя! Сподіваюсь, у нього зараз усе добре. Щоразу шукаю його поглядом у трамвайчику, щоб не допустити тієї ж помилки, дізнатися адресу, допомогти хоч чимось, та не знаходжу…

Ми не знаємо, які випробування чекають нас завтра. Ми не знаємо, де будемо ми та наші близькі вже за кілька днів. А потрібно лише одне – жити сьогодні та цінувати сьогодні. Не завтра, не післязавтра... Допомагати зараз, бо завтра може бути надто пізно.

Навіть не знаю, чи потрібно звинувачувати когось у ситуації, що сталася з дідусем. Державу? Владу? Сусідів? Перехожих? Мабуть, так склалися обставини, адже навіть я, маючи бажання допомогти, у потрібний момент просто забула всі слова і не запитала адреси.

Досі згадую його. Маю одне прохання: якщо хтось почує у трамвайчику цю історію від немічного старого, запитайте його адресу, підтримайте хоча б добрим словом. Для цієї людини це буде неоціненним скарбом.

P.S. Побачивши дідуся в одязі часів Другої світової війни, відвернулася від нього. Через зовнішній вигляд. Я нічим не краща за тих охоронців у банках. Принаймні, була такою до зустрічі з ним.

Інна К.